На Іншому Києві чергова добірка поезії воєнних днів (попередні можна прочитати за тегом). Психологічні «гойдалки» з темряви до світла, з відчаю до надії поети «запаковують» в літературну форму, знаходять рими та ритми для суспільних настроїв. В цій поезії багато біблійних алюзій, і зрозуміло, чому – ми стали учасниками й свідками величної битви ідей та історій.

 

Катерина Міхаліцина

(робота)

знаєш, що мене найбільше зворушує?

собача морда у тебе на коліні,

поруч із автоматом, до якого я

завжди боялась торкатися,

а тепер гладжу.

бо він брат твій і сестра вкупі,

батько твій і матір,

а часом навіть і бог

зі смішною наліпкою на прикладі,

яку тобі донька наша вчепила,

коли ти щойно збирався, а я кричала

мов божевільна: без тебе нікуди, нікуди, чуєш!

у того пса такі золоті очі,

як кульбаба, коли вона засинає,

як великодня паска з ледь припаленим боком,

як бурштин, вирослий із тисячолітньої сосни.

та ж і ти сидиш нині під соснами,

обсмаленими лютим вітром з орківського заліза.

і небо над тобою хитається,

синє-синє, мов доньчині очі,

у які ти тихо пояснюєш, що то

якраз і є твоя робота на зараз:

тримати небо міцно й високо

над нашими головами.

доня стріпує кучерями і тягне догори рученята: так?

так, киваєш усміхнено.

а на коліні у тебе приклад автомата

і морда собача,

до сліз зворушлива.

і я гладжу, гладжу їх без упину –

твоє коліно, приклАд і собачу морду.

жаль тільки, що на екрані.

 

Марина Пономаренко

«Гітлера, Сталіна пережила, і цього переживу,

Скільки там того діла», –

Баба Христина збирає траву,

Складає у пазуху, ближче до тіла

Тіло таке, що незручно очам

Дивитися на його вузлуватість

Зимою у хаті її завелось потерча

І, схоже, лишається веснувати

Бабина хата стоїть край села

І люди обходять її стороною

Баба Христина зовсім не зла

Просто може рукою одною

Зарізать свиню, чи іншу скотину яку

І начаклувать урожаю на осінь

Може поглянуть в лице мертвяку

І воскресить, коли дуже попросять

Серце її полином поросло

Воно ще з молодості кострубате

Ворожі солдати, що йшли на село,

Усі спотикались об її хату

Об малесенькі вікна, об дверці

Об горщик із пилом далекої зірки

Плутались у бур’яні її серця,

Билися головами об одвірки

Баба хоронить солдатів у лісі

І патиком позначає могили

«Треба ж таке, лізуть і лізуть», –

Лається й миє руки із милом

І не припиняючи тихо бурчати

Баба в вікні запалює свічку

Тендітні, налякані потерчата

Вилазять з могил і тікають на пічку

І баба співає їм колискові

«Люлі-люлі, мої дурненькі

Ніхто за вами не плаче у Пскові

Навіть у неньки серце не тенька»

І такі потерчата нікчемні, нещасні

Ниють і горнуться бабі під бока

Крізь бабину хату тече ріка часу

Повна зірок, темна й глибока.

 

Борис Херсонський

Странно – читая новости, не умираю.

Мою страну грызут, как сухарь застарелый с краю.

Крошится сухарь, крошатся зубы тирана,

на месте укуса – кровоточащая рана.

Растекается лужей кровь. Небосвод отражается в луже.

Смеется тиран – будет лучше, но будет хуже.

Будет мне достаток, тебе остаток.

Ты все увидишь, срок жизни недостаточно краток.

Ты еще все увидишь, ты еще пожалеешь,

что ползать в пыли и лизать сапоги не умеешь!

Сиди ниже травы, сживайся с вселенской болью

Тебе – привыкать к подполью. мне радоваться раздолью!

Трепись, мели языком, тиран, я стар. но и ты не молод.

Твой мозг атрофирован. Твой огород не прополот.

Там – тернии и волчцы, как было обещано Богом.

В мыслях твоих разброд. Что задумал – выпадет боком.

Не видать очам твоим серым очей наших карих.

Крошатся твои клыки о наш украинский сухарик.

Вспоминаю тебя с утра, не поминаю к ночи.

Будем мериться жизнями. Надеюсь. твоя – короче.

 

Вадим Гройсман

Звуки кажутся тише и глуше,

Неподвижен обманчивый вид.

Воробей, искупавшийся в луже,

На заборчике низком сидит.

Вечный день расточительно прожит,

Потерялся в траве городской,

И почти ничего не тревожит

Беззащитный вечерний покой.

Только дальние залпы орудий

И рассеянный дым с батарей.

В книгу древней вражды, в Книгу Судей

Превращается Книга Царей.

 

Олег Коцарев

Підвалини ворушаться

 

що тільки не сниться

людям у дні війни

кому бої кому жертви кому вороженьки

кому купання на острові

кому віночки з нарцисів

а ти уві сні

перформанс влаштовуєш

з литовською поеткою –

розкладаєте воєнні фотографії підлогою

читаєте вірші

а тоді берете плуга

й орете ламінат між фотографіями:

дуже доречні на ньому розмиті смужки

як борозни

дивись і співай як

ворушаться підвалини як

паралелепіпед стає архетипом дому як

дешевий ламінат стає полем

звідки щось виросте

вір що пісня саме про це

 

Галина Крук

того літа, коли в ньому знайшли осине гніздо,

і кожен, кому не лінь, тикав туди палкою і тікав,

батькова стара куртка, повішена на гвіздок

клала йому на плече свій важкий рукав –

підбадьорювала, як могла.

тої осені, коли призахідне сонце підпалило сусідський дім,

і ніхто, крім нього, не побіг гасити, куди вони всі пішли?

він зрозумів, що завалений горизонт подій

не дає йому бачити світло, але воно десь там, де розходяться шви

б’є в одну точку і б’є,

тої зими, коли в здичавілих собачих очах він перестав

виглядати людиною, забув розрізняти ніч і день, збайдужів

до усього, грівся об теплу чужу кров, така ставка

щоб вижити, природа бере гору над горою людей,

знаходив, ховав

тої весни, коли війна закінчилася, відстріляли диких тварин,

розібрали завали, деякі населені пункти перенесли

на порожні нові місця, ніхто не знав, що за один

ходить у батьковій куртці, говорить в садах до вцілілих слив,

і сливи йому відповідають

 

Маріанна Кіяновська

Маєш ставати і йти на щоденну роботу –

Вмити тіло, зібрати постіль, зварити кави.

І робити роботу, робити роботу, доти,

Доки з росою на сонці не зникне лукавий.

Годувати родину, збирати на військо, місити тісто,

Пильнувати свій сад, аби в ньому росло і квітло.

Розкладати книжки, прибрати ранкове місто

І віднімати пітьму і множити світло.

Множити світло – любити, світити, горіти,

Плести з любові сітку міцного захисту.

Вчитися жити. Як молоком зігрітим

Напувати чужу дитину, що прагне затишку.

Зводити стіни, хоч по одній цеглині –

Та безперервно, та попри біль і втому.

Множити світло, яке вже нині, вже нині

Світить у вікна твого майбутнього дому.

 

Марина Пономаренко

«Бога немає», – каже цей чоловік на сповіді

Старається вкласти в слова свої спогади,

Слів ціле море, він тоне у цьому морі без краю

«Бога немає, – повторює він. – Бога немає»

Чоловік у камуфляжі, у забрьоханих берцях

Він говорить про жінку, і він говорить про серце

Голос його тихий, але чути військовий вишкіл

Каже: «Серце її було схоже на книжку

На цю саму, отче, що ви держите у долонях

На обкладинці хрест, вона б замінила його на сонях.

Вона й була, наче сонях – зверху яскрава,

всередині чорне насіння

Все в ній говорило про можливість спасіння

Про реальність любові, про необхідність надії

Про усе, що уже не існує, чи принаймні не діє»

Священник звик говорити: «На все воля божа»

Зараз він відчуває, що так казати не можна

Він довго мовчить, а потім зітхає

«Бога немає, – повторює чоловік. – Бога немає»

Далі він каже: «Її убивали довго, її убивали страшно

Як там написано в книжці – випить до дна ту чашу?

Вона випила, отче, чашу, повну по самі вінця

Чому так багато страждання дісталось одній жінці?

Я бачив її тіло, отче, я бачив її очі, затягнуті сизим димом»

Священник говорить: «Шляхи господні несповідимі»

Чоловік питає: «Отче, що кажуть у вашій книжці про війни?

Ця війна зробила мене жахаюче вільним

Бога немає, отче, і це першопричина свободи

Якщо ви вірите в нього —милосердного, білобородого

Передайте йому каяття, перекажіть, що від мене

Передайте також – я більше не братиму полонених»

Чоловік іде.

Кроки його важкі, замість серця — кривавий згусток.

Священник дивиться в книжку. Всередині пусто.

 

Ілюстрація: кадр із фільму «Останній день на Азовсталі» Ореста (Дмитра Козацького) із циклу «Фортеця Маріуполь»