Інший Київ продовжує збирати актуальну українську поезію. На черзі – нова добірка, а попередні радимо прочитати за тегом.
Сьогодні в Україні найплідніше працюють з темою війни образотворче мистецтво і поезія. Не тому що інші мистецтва безпорадніші, а тому що малі форми можна створити швидко і майже у будь-якій ситуації. Без сумніву, попереду багато роботи: музика, театр, сучасний танок, перформативні практики, – все буде осмислювати українську трагедію. Філологи зараз кажуть – сильна поезія вже народилася, очікуємо на прозу, і вона буде потужною.
Катерина Міхаліцина
(карта тривог)
назви мені місто – і я скажу тобі,
де його рана.
така, як буває на шкірі: відкрита і рвана.
а ще – незагойна. я маю їх цілу карту,
внутрішню, несповідиму.
.
там Бозьо стоїть на варті
з усім своїм воїнством ангелів і серафимів.
їх часто не видно – вони оповиті димом,
як вчора в торговому. їх там було без ліку –
хтось обсмалив собі крила,
а хтось і зовсім каліка,
бо ніс на небо із пекла маленькі душі.
вони й досі плачуть. чуєш?
їх не заглушить
ніякий в світі, бодай найдальший бомбардувальник.
а Бозьо – один із ДСНСників,
не начальник,
лив воду із рукава просто пеклу в пащу.
і думав, напевне, що світ цей
таки пропащий,
що десь напартачив, певно,
в час сотворіння,
якщо людина людині – досі ще не людина.
кусав губу, не міг розтулити рота,
пахав до ночі – така вже у них робота –
гасив до останнього, ліз під тяжкі завали:
а раптом когось іще ангели не забрали.
тіла підносив, читав молитву, таку відому,
по всіх загиблих. але також –
по собі самому.
.
назви мені місто – і я скажу тобі,
де його рана.
ось, бачиш, карта. і тут кривавить
уже від рана.
Аркадій Штипель
най буде їм пороблено
з трясцями хворобами
холерами сухотами
трьохсотими двохсотими
стінгером гарматою
і земля скловатою
Леся Рой
ЕВАКУАЦІЯ
пробившись крізь хащі небесної бюрократії
Архангел Хатніх Улюбленців оголошує
початок всеосяжної евакуації
із міста, що до ранку стане попелом
тихенько, дверима не рипнувши, кігтем не шкрябнувши
опівночі треба зібратись у парку для вигулу
не брати з собою ні повідків, ні ласощів
лиш можна взяти свою улюблену іграшку
мовчазні тіні линуть притихлими вулицями
ось Мурчик – в зубах тримає папужку плюшевого
ось Гектор, дог, – несе улюблене брязкальце
ось Джек – акуратно несе Галину Семенівну
провівши ревізію свого скарбу собачого
(зібрав за довге життя нівроку коштовностей)
Джек плюнув – гори воно фіолетовим полум’ям!
вже якось буде… вже якось донесу… справлюся…
Джек сам старенький, і лапи не дуже слухаються
та погляд з-під сивих брів упертий, як замолоду…
заснула хазяйка у кріслі, і разом із кріслом він
потяг її до дверей… потроху зростаючи…
уже б його не впізнали онуки Семенівни
і кіт сусідський не фирка услід зухвало –
крокує Джек, чіпляючи вухами вивіски
кошлатим левіафаном пливе по вулиці
чимало таких – он зграя котів підвирослих
по черзі несе місцеву бібліотекарку…
а такса руда – дідка в інвалідному возику –
щоразу на землю ставить, щоб ковдру поправити…
мала чіхуа – двійняток, хоча вони її
щодня між собою тягали, ледь не роздираючи…
їм дивиться вслід Архангел, зуби зціпивши
по лику янгольськім сльози криваві котяться
Олег Коцарев
АРХІТЕКТУРА
важко тримати голову опущеною
важко йти з горбатою спиною —
бо дорога так світить
аж сліпить очі
доводиться голову підняти
доводиться випростатись
а тут – ба! з’явилась архітектура
важко повірити
але з’явилась архітектура
ці будинки
що були просто коробками з-під взуття
в яких ми були щасливими
ці будинки
що вирізнялися тільки недоречними назвами:
житловий комплекс «пурпурові вітрила»
житловий комплекс «альтер-его»
житловий комплекс «континент»
житловий комплекс «ягода»
житловий комплекс «шенген»
житловий комплекс «вілла зубра»
тепер їх не впізнати –
одні стали тлом фотографій із вибухами вертольотів
інші концептуальних прикрас набули –
розпад геометрії вікон
пірсинг нерозірваного снаряду
миттєва статуя вибуху
римована поезія вийнятих на кожному поверсі дверей
фаунд-поетрі снайперських нотаток
грим вогню –
і ось тут стоїть уже не коробка, а Дім
об’ємний багатовимірний
з суворим перетином ліній
з історією
а поряд кіоск провалений
лежить
саркофагом античним
знаю
тепер новобудови деякі
найдорожчі
продаватимуть одразу з руйнуваннями
з ракетами у балконах
«для покупців квартир
у нашому житловому комплексі “Помпеї”
імітація обстрілу – за знижкою»
знов опускаєш очі на дорогу
на її чай сліпучий
устелений шматочками гілок
ставати на які
страшнувато
але все ж
ти стаєш
стаєш
і стаєш
Мар’яна Савка
Липи як завше цвітуть передчасно –
не залишаючи липневі шансу виправдати своє ім’я.
Червень допливає до іншого берега Дніпра. Плавиться. Як наше життя.
Новини розщеплюють на тривожні атоми.
І збирають докупи лише слова,
зашиті тобі під шкіру,
в твою серцево-судинну систему.
Живі.
Я в порядку.
Ми вийшли.
В безпеці.
Це міг би бути вірш, якби там був хоч натяк на метафору.
Червень. Я слухаю Френка Сінатру.
Ця ріка, цей мій шлях, ця моя країна –
Ця червінь.
Хочу таку нетривожну рожеву валізу,
Наповнену бульбашками радості.
Маріанна Кіяновська
війна згризає з пальців шкіри слід
лишаючи вологі чорні діри
вогонь і лід чи невогонь і лід
як досвіди яким не йметься віри
душа з війни сама себе не жде
життя без неї вміється і хоче
тож сонце сходить зранку – але де?
тож дощ не йде – лежить біжить хихоче
і дивні тіні давньої трави
горять вві сні як небуття заграви
і скапує волосся з голови
на місиво знешкірене криваве
не бійся плач а неплачам пробач
вони іще не мають дару знати
що в досвідах росте спостерігач –
з прадосвітку барвіночок хрещатий
Домініка Козловська
Вони їй казали – бабо, росіяни підійшли до села;
Хапайте свого кота і залазьте у бус.
Та відмовляла – шо я, кобила стара…
Рятуйте дітей та дівчат,
Я вже тут переб’юсь…
Баба спускається в льох, соває огірки,
Відкочує діжку з мотлохом, купу корит;
Там двері – залізні засови та срібні замки.
І за дверима хтось ланцюгами гримить.
Не думала – каже баба – що доживу.
Сімдесят з гаком років – а знову пруть.
Йди – лиш не городами, бо прокляну,
Будеш нам наближати «путін капут».
Кіт бабин шипить, у вікнах тріскає скло.
Танки гуркочуть і сунуть поміж домами.
Росіяни заходять в село.
З льоху виходить пес із трьома головами.
На обкладинці: робота Євгена Кліменка «Бородянка»