Екранізації детективів Агати Крісті – окремий вид режисерського спорту, в якому треба не порушувати одне просте правило: не відходити далеко від оригіналу. Дві екранізації 2022 року це яскраво продемонстрували.

Коли намагаєшся зробити краще за леді Агату, виходить «Смерть на Нилі» у баченні Кеннета Брани, який другий раз виступив не тільки режисером, а й виконавцем ролі Еркюля Пуаро. Вже його «Вбивство у “Східному експресі”» (2017, зірковий склад) викликало підозру якоюсь штучністю, надлишково натужною роботою з цифровими ефектами. Тоді гадалося – ну, можливо грандіозні пейзажі й намальований всюди сніг потрібні режисеру, щоб зобразити ці «дикі» Балкани.

Після виходу «Смерті на Нилі», намальованою так розмашисто, що аж соромно дивитися, стало зрозуміло – Кеннет Брана, на жаль, любить робити «красиво» та не має смаку. Замість екранізації року глядачі отримали пластиковий безповітряний Єгипет, нічим не виправдані «акробатські» ракурси зйомки, безжально перекручений роман. І родзинкою – трагікомедію з вусами Пуаро. Мало того що вони абсолютно неприродні, мало того що зовсім не такі, як були у Пуаро-Брани у «Східному експресі», так ще й у фіналі, вибачте за спойлер, Пуаро їх збриває, здурівши від пізнього кохання.

Мінісеріал «Чому не Еванс?», сценарна і режисерська робота Ґ’ю Лорі, на тлі такої сяючої нісенітниці за великі гроші, на жаль, губиться. Між тим він має чимало якостей, за які дають приз «справжній британський детектив». Це вже четверта екранізація роману «Why Didn’t They Ask Evans?», щоправда, дві з них були «за мотивами». Тут двоє головних героїв – смарагдова прохолодна Англія та англійська аристократія, яку створили століття чудернацьких шлюбів, споглядань за підстриженими газонами й ексцентричних витівок. Дитя цієї аристократії, леді Френсіс, має прекрасний профіль, палкий темперамент та авантюрну жилку. Вона встромляє стимулюючи шпильки у стегно простуватого сина вікарія Боббі – теж один з «англійських типів», чесний хлопець з небагатої провінційної родини, моряк, – і разом із ним розплутує вигадливий злочин.

Твід, чай з молоком, поле для гольфу, морські хвилі, що омивають місце злочину, ефектні автівки 1930-х – за це можна пробачити дещо зіжмакану розв’язку, в якій глядач змушений перепитувати «що-що?». Тут немає Пуаро або міс Марпл, щоб зібрати всіх у кімнаті та розповісти на пальцях, хто і за що вбив. Треба трясти власні «сірі клітинки».