У Театрі імені І. Франка ефектна прем’єра – «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити» за п’єсою Бертольда Брехта у постановці Дмитра Богомазова.
У цьому шаленому році театральні сезони злилися – кілька місяців Театр Франка був зачинений, а з початку літа видав дві прем’єри: «Авантюра Никодима Дизми» (режисер Дмитро Чирипюк) та «Калігула» (режисер Іван Уривський). Обидві постановки препарують природу влади, анатомію тиранії. Ті ж питання ставить і чергова прем’єра.
П’єса «Кар’єра Артуро Уї, якої могло не бути» задумана Бертольдом Брехтом 1935 року під час його перебування у Нью-Йорку, який на той час потерпав від економічної кризи, організованої злочинності та банд гангстерів, а написана 1941 року, коли автор знаходився в еміграції в Фінляндії. Захоплення Німеччини Гітлером, наступ націонал-соціалізму, популістську риторику у поєднанні з відкритими злочинами проти незгодних, – те, що відбувалося на очах Брехта, – драматург «запакував» в історію нью-йоркського капустяного тресту та Артуро Уї, котрий з мілкого мазурика поступово перетворюється на всевладного злодія, безжального гангстера, що тримає у страху місто. Ґрунт, на якому розквітає Артуро, – корупція та жадібність, зрадництво і безпорадність заляканого натовпу.
Центр сценографічного рішення (художник-постановник Петро Богомазов) – корабель із високо піднятим носом і зануреною у хвилі кормою. Кочегарка палає пекельним вогнем, по трапах лізуть гангстери, мов чорні щури, шканці перетворюються на трибуну, а тіла тих, хто посмів протидіяти Артуро, летять за борт. Але не тільки на сцені відбуваються події, оркестрова яма теж залучена – там знаходяться музики, які створюють настрій одночасно і вуличного театру часів Єлизавети I, і нью-йоркського кафе-шантану. Вставні пісні виконують роль мораліте, викривають ницих гангстерів, нагадують про memento mori, додають драйву.
Артуро Уї у прем’єрі грав Віталій Ажнов (другий виконавець – Іван Шаран), і тут дуже важливо було не заплутатися у тиранах, відірватися від Калігули, якого Ажнов грає віртуозно. Це вдалося, знайдений інший характер, інші виразні засоби. Гротеск, у якому Ажнов почувається вільно і який головує у постановці, робить цю страшну історію і смішною одночасно. Гротескності та пародійності додають відсилання Брехта до Шекспіра: висока мова п’єси, трагікомічна фігура Актора, «бідний Йорик» та інші цитування.
Цей ефект відчуження був потрібний Брехту, щоб показати нікчемність злодіїв, він пояснював: «“Уї” – п’єса притча, яка написана з наміром зруйнувати звичайне небезпечно шановне ставлення до великих вбивць». Але ми вже знаємо те, чого не знав Брехт у 1930-ті. Знаємо, на яку трагедію обернулися дванадцять років Гітлера на посаді райхсканцлера, і знаємо, що сьогодні його справа жива – у Європі розпалена війна, людей вбивають за національну приналежність, за мову. Сірі нікчеми іноді стають дійсно великими злодіями.
Нарешті скажемо про найскладніший, здається, аспект цієї постановки – алюзії на російсько-українську війну та «кар’єру Путіна». Брехт наголошував, що після кожної сцени мають з’являтися написи, які нагадують хронологію розвитку націонал-соціалізму та кар’єри Гітлера. В сучасній постановці написів немає, адже п’єса про «того» Гітлера є тільки нагодою говорити про «цього» Гітлера, і нам зараз важлива не стільки конкретна історія Німеччини 1930-х, скільки взагалі генеза тоталітаризму. Втім, перед початком вистави глядачі можуть прочитати на завісі текст, який пояснює обставини написання п’єси.
Але у прагненні до актуальності ховається пастка, і Дмитро Богомазов у неї, здається, потрапив під завісу. Фінал вистави обірваний, брехтівські натяки й прогнози перетворилися на агітку, а відсилання «русского воєнного корабля» за відомою адресою виглядає доволі пласким. Корабель, що тоне на сцені разом із піонерами, балеринами та чайками, є достатньо метафоричним і без таких кунштиків.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Театр імені І. Франка (Юлія Вебер)
