В Театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра мольєрівського «Тартюфа».
Писати відгук на виставу якось дивно, знаючи, що квитків уже немає навіть на травень, так чи варто рекомендувати глядачам іти й дивитися? Хто вже зміг вхопити квиток (дивне відчуття – наче епоха радянського дефіциту повернулася), той везунчик, а хто не купив… ну, може пошукати у спекулянтів. Спекулювання, що розквітло на ґрунті нечуваної популярності українського театру під час війни, є не надто приємним явищем. Прямо зараз на популярній інтернет-барахолці торгують і вишукано-моторошного «Калігулу», і «Кайдашеву сім’ю», і «Тартюфа», і стовідсотковий хіт франківців, шалено красиву «Конотопську відьму», і прем’єрну «Марію Стюарт» (24 квітня).
Досі не вкладається в голові, що на українську класику такий попит, втім, як ми бачимо, не Україною єдиною. Змучені емоційними гойдалками українці готові падати в обійми й Камю, і Шиллера, і от Мольєра, тільки б на півтори години потрапити до іншого світу з іншими проблемами та пережити катарсис, якщо пощастить.
На «Тартюфі» катарсису не відбулося. Не тому, що схибили автори (режисер-постановник Дмитро Богомазов, художник-постановник Петро Богомазов) чи актори, з цим все дуже добре, просто кінцівка п’єси з богом із машини, коли всі проблеми раптом розвіюються, немовби дим, непереконлива. Ми биті та втомлені, ми знаємо, що так не буває.
Дещо розчарував спочатку малюнок ролі самого Тартюфа. Глядача довго готують до його появи, запевняючи, з одного боку, що він святий, з іншого – що мерзотник. Але варто Тартюфу зробити перший крок сценою, без жодного слова, стає ясно – таки мерзотник, вгодований, здоровий та хижий. Скрики «Алілуя!» – це дуже смішно, втім хотілося б трохи довше насолоджуватися розгортанням характеру, навіть попри те, що у Мольєра прописаний дійсно швидкий темп.
В цілому «Тартюф» обійшов «Візит» Дюрренматта у постановці Давида Петросяна, недавню прем’єру, від якої багато чекали, – той багатолюдний, доволі сумбурний та метушливий, цей – з невеликою кількістю дійових осіб, добре прорахований, та ще й смішний. Петро Богомазов розчленував сцену горизонтальними площинами, що уходять в небо, перетворюються на столи, сходи, кімнати, сад, піднебесся…
Цими рівнями стрибають туди-сюди мешканці багатого будинку, який от-от піде прахом через дурість батька родини Оргона. Він до сліз вірить у чесноти фальшивого святоші, прагне сам зректися земного і – єдність протилежностей – перетворюється на бездушного тирана.
Тут дуже просяться внутрішньополітичні алюзії, але скільки можна? Краще думати, що п’єса в цілому про некритичне ставлення до інформації, чого сучасність не прощає, адже у цифровому світі «тартюфи» діють набагато спритніше та вигадливіше.
До речі, некритичність і довірливість, готовність дослухатися до чужої думки передаються генетично, так що донька Оргона Мар’яна не просто так погоджується на шлюб із бридким Тартюфом – можливо, у всьому винні гени? І дуже втішає у цій ситуації покоївка Мар’яни Доріна, яка не вірить жодним оманливим словам, а просто діє: кричить, б’ється, когось кудись тягне, закликає не здаватися. Саме такі характери зараз рятують країну.
Від п’єси за Мольєром чекалося чогось із XVII століття – перук, фіжм, камзолів та мережива… Богомазови без цього обійшлися, і добре. Відсилають до часів Короля-Сонця хіба що шийні хустки, а в цілому стилістика костюмів еклектична з натяками на 1970-ті або ранні 1980-ті, звідти ж дискотечний драйв. Загальна колірна гама – вишукана темно-сіра з вкрапленнями зеленого, білого, кавового, блакитного, червоного, сріблястого…
І так, «Тартюф» – віршована п’єса. Поєднання старовинної форми з новітніми візуальними рішеннями та сучасними костюмами видається вдалим. І дяка акторам, які це все вивчили й легко подали глядачеві. Полюйте на квитки, постановка варта, щоб її подивитися.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Національний драматичний театр імені Івана Франка
