8 лютого виповнюється 99 років від дня народження Віктора Івановича Зарецького (1925–1990), видатного українського художника. Про його талант і складну долю написані книжки, статті, наукові дослідження. Здається, все відомо? Але так не буває, завжди залишаються історії, яких ще ніхто не знає. Сьогодні на «Іnшому Києві» починається саме така історія. Художниця Ольга Кравченко, наділена світлим і добрим талантом, розповідає про першу зустріч з Віктором Зарецьким. Зустріч, яка зробила її, філологиню, не тільки моделлю майстра, а й ученицею. Ольга Андріївна готує книгу спогадів «Мій перший сецесіон» (це фраза Віктора Зарецького), і ми дуже сподіваємося, що вона побачить світ. Ну а сьогодні до вашої уваги розділ перший….

Знайомство

Щойно повернулася з відпочинку біля моря. Грузія, Ґантіаді… Засмагла, а літо – то моя пора. Тільки влітку я подобалася собі, а може й іншим. Відразу після приїзду разом із чоловіком вирішили поїхати в Кончу-Озерну. Там відпочивали наші друзі. Моя приятелька Женя Балакіна дізналася, що я буду там, запросила провідати її. Вона на той час частенько відпочивала в Кончі. Ми зустрілися і пішли на прогулянку. Виявляється, Женя відпочивала у своєї подруги Маї Зарецької. Раптом назустріч нам іде симпатичний усміхнений чоловік у спортивному костюмі з торбинкою фарб і полотном. Познайомилися. Виявляється, це був Віктор Зарецький, художник, яким на той час всі захоплювалися. «Дівчата, допоможіть мені вибрати натуру, бо я вже, що міг тут, змалював», – попросив Зарецький. Я засоромилася. Мені все навкруги здавалося дивовижним і красивим. Багато простору, величезні дуби й лугові квіти. Трішки пройшлися, і я пішла до своїх.

Наступного дня ми з Леонідом, моїм чоловіком, пішли на пляж. Я одягла свій шикарний болгарський купальник і, як я писала раніше, він дуже пасував до моєї засмаги. Виходжу з води, а на березі стоїть художник Віктор Зарецький. «Олю, я хочу написати ваш портрет. Ви не проти?» – питає художник. «Ні, я дуже рада», – відказую. Мій чоловік і його друзі перезирнулися… «Тоді завтра о десятій чекаю вас у майстерні», – і показав рукою на маленький дерев’яний будиночок, який слугував літньою майстернею. Майстерня стояла майже на березі.

Вночі я майже не спала, все думала, як воно буде, що одягти. Одягла красивий відкритий сарафан і ніжний газовий (так тоді називали) блакитний шарф. Волосся було хвилясте, бо в мене природні кучері, і трішки прикривало спину. Наче все гарно, здавалося мені. Помчала… По очах бачу, модель сподобалася. Позувати художнику було насолодою. Він не втомлював, а постійно щось розповідав із життя художників. Особливо про свого улюбленого Клімта, а також про своє життя, повне драм і трагедій. Мама Віктора була кравчинею. Маленьким він дуже любив, коли приходили замовниці й приміряли наряди. Мама дуже гарно шила. Вона одягала й Аллу, першу дружину Зарецького. Алла Горська дуже стильно вбиралася. «Ми були надзвичайно гармонійною парою. Коли йшли Хрещатиком, то на нас усі озиралися».

Пізніше Зарецький розповість багато епізодів про смерть дружини, батька. Але горе, яке спіткало його: втрата дружини й батька майже одночасно та допити у слідчого дуже надломили його. Він замкнувся, втратив інтерес до життя. Мая Григор’єва провідала його і жахнулася. Забрала до себе в Кончу, де були всі умови для творчості. Я слухала і дивувалася, скільки він витримав горя і почав писати дивовижні роботи. Шкодую, що не вела щоденник, бо то були неймовірні історії.

Паралельно з роботою над портретом олією Зарецький писав графічні портрети, окремі деталі: руки, плечі, профіль… їх було безліч. Минуть роки, і я буду бачити свої портрети у збірках відомих колекціонерів, які коштуватимуть не дешево. Це буде потім, на виставках, а тоді він не все мені показував. Але з кожним моїм приходом з’являвся новий портрет.

Поруч стояв підрамник з полотном 180х80, повернутий до стіни. «Домовимося, Олю, ти не будеш дивитися, поки я не дозволю». – «Добре», – відказала я. «А я буду схожа?» – запитала. «Хочеш бути схожою, тоді йди у фотоательє». Більше про подібність не питала. Наступного дня після мого першого позування, як потім мені розповіла Женя, її знайомі проходили до річки повз майстерню і побачили початок портрета на полотні, запитали: «Це Оля Кравченко? Він уже був упізнаваний. Зарецький вловив мій поворот голови, мою фігуру… Я ходила в майстерню щодня. Це був серпень місяць. Відпустка закінчилася, і ми поїхали до Києва.

1 вересня я відчула, що мені не вистачає цих зустрічей, я сумую… І я вирішила поїхати в Кончу-Озерну. Метро тоді ще не працювало, і я поїхала автобусом з Володимирського ринку. Приїхала. Нікого немає. В кущах понад річкою сидів з вудкою Сергій Григор’єв, батько Маї, тепер уже Зарецької. Він мене побачив, впізнав і дуже зрадів. Згадала, коли він мене вперше побачив у майстерні Віктора Івановича, запитав: «І де ви берете таких красивих натурниць?» Зарецький дуже пишався таким компліментом на мою адресу. Отже, коли я запитала, де Віктор Іванович, Григор’єв відповів, що той поїхав на етюди. Коли повернеться, не знає. Мені було так прикро, мало не плакала. Повернулася до Києва і чекала запрошення.

З часом почала їздити на вихідні, провідувала художника. Якраз почалася перебудова і життя набирало нового змісту. Я привозила «Літературну газету», бо вона була єдина, що писала правду про політичні події. Я читала вголос, а Зарецький малював. У перерві писав мої графічні портрети, про які я вже згадувала. Вони були шикарні. Зовсім недавно відбулася виставка картин із колекції Олексія Василенка. Експонувався і мій портрет. І Олексій подарував його мені. Це було так несподівано і по-джентльменськи, що я оторопіла. Олексій Василенко зрозумів, яка це для мене дорога пам’ять.

…Мій великий портрет все ще був у Зарецького. Казав, що над ним постійно працює. Якось я зустріла біля видавництва «Молодь» поета Леоніда Череватенка і розповіла про свій портрет. На той час він уже був у київській майстерні. Льоня вирішив поїхати й подивитися. Потім я дізналася, що Леоніду портрет здався затемним, і Зарецький повністю його переписав. На той момент так і не бачила свого портрета.

Коли писався портрет, а це було влітку, я розповіла художнику, що в мене є дуже гарні старовинні прикраси… Потім постало питання, в якій сукні я буду на портреті? В мене була дуже гарна сукня. На чорному тлі розкішні бірюзові квіти. Віктор Іванович зацікавився і захотів подивитися. Я привезла шкатулку. Там були прикраси, зроблені з латуні, східні, з дивовижним камінням. Браслети, персні, намиста… І мою розкішну сукню. Художник попросив, щоб на літо залишила все це йому, і він буде мене одягати на портреті. Що я й зробила. Шкатулки, оксамитові торбинки… Все це зберігалося надійно. Наприклад, альбом про Густава Клімта Віктор Іванович зберігав у оксамитовій торбинці. Сусід-дипломат привіз його з Відня. «Олю, поїдь, будь ласка, у Відень і привези мені альбом Клімта. Це мій улюблений художник», – казав мені Зарецький. Пізніше моя подруга Аня Макаревич привезе йому такий альбом. Він ним дорожив, постійно гортав аркуші й милувався чарівними портретами, розповідаючи про них різні історії.

Мине багато років і ми з друзями поїдемо у Відень. В’їжджаючи до міста, я помітила величезні рекламні щити: «ГУСТАВ КЛІМТ. 100 років від дня народження». О, як я зраділа… Вийшли в місто на прогулянку. Заходимо в магазини… Ну що мені там робити? Поруч зупинка таксі. Я раджуся з моїм чоловіком: «А що як я тихенько зникну, візьму таксі й поїду на виставку?» Чоловік мені: «Йди, ніхто і не помітить, що тебе немає». Я так і зробила. Мови не знаю, підхожу до таксі й кажу одне слово: «Клімт». «Ок», – відповідає таксист і везе мене в Палац Бельведер. Грандіозна виставка, черга. І ось я в палаці, роздивляюся дивовижні полотна, розкішні портрети. Все в золоті. Рами, інтер’єр. Чомусь стало сумно, коли згадала про мрію Зарецького. От йому б сюди, яке це було б щастя.

Сьогоднішнє покоління навіть не уявляє, як мало було інформації на той час про зарубіжних художників. Потримати в руках альбом відомого художника – це вже щастя! Вийшла з виставки, підійшла до таксі й сказала одне слово: «Софітель», назву готелю. Таксист мене відвіз до своїх. Так місцеві жителі знають і люблять своїх кумирів! А в готелі паніка: де я поділася? Міста не знає, мови не знає…

Продовження буде…