Стелла Беньямінова – відома українська галеристка, засновниця Stedley Art Foundation, колекціонерка і меценатка. Ми зустрічаємося з нею в її київській квартирі, яка є повноцінним музеєм: тут роботи Олександра Животкова та Олександра Сухоліта, старовинні меблі та класичний інтер’єр. Стелла гостинно показує свою колекцію і розповідає про себе, про війну, про творчість, мистецтво і творення.
– Стелло, розкажіть, як зараз виживають мистецтво і колекціонування під час нашої важкої війни? Розумію, що всім зараз складно, але, можливо, є рецепт пошуку сил для виживання?
– Я вважаю, що 24 лютого путін забив цвях у мистецтво постмодернізму. Зі мною можна не погоджуватися і сперечатися. Постмодернізм нам цитував класику. Іноді як кітч. Іноді епатажно. Іноді дуже зрозуміло для натовпу. Постмодернізм перевернув усе з ніг на голову. Бувало драйвово – можна було щось домалювати Джоконді, можна було розфарбувати Христа і повернути його обличчям до стіни. Бувало зухвало. Так ось, для мене цей кричущий постмодернізм закінчився. Старе XX століття завершилося з першими ракетами по мирних домівках українців.
– А як ви відчули війну?
– Напевно, коли познайомилася з творчістю Олександра Животкова. Він абсолютно не тиражний. Він творить як відчуває, а не «обслуговує натовп». Глядачі хочуть від нього полотно-масло і його «Дороги» – цикл робіт, який художник створював на початку XXI століття. А Животков перейшов на дерево і камінь, повернувся до джерела. Наприкінці XX століття кожен, напевно, колекціонер, хотів, щоб у його колекції було щось зрозуміле і популярне – Ай Вейвей, Кунс. Кролик Кунса – річ прочитувана і зрозуміла. Що ще потрібно: нова форма, зміст зрозумілий усім, він банальний. Люди з грошима це купують. Так от, постмодернізм закінчився. І ось тут для мене – нехай зі мною сперечаються арткритики та мистецтвознавці, – перевернувся світ: я вийшла з натовпу і побачила в мистецтві мистецтво. Для мене мистецтво – це насамперед спосіб пізнати себе. Мені не потрібно повісити картину для того, щоб прийшли сусіди або знайомі й сказали: «Вау, вона коштує мільйон». У нас усе оцінюють за сумою.
– Ну весь світ так живе. Це ж артринок, ви так не вважаєте?
– Тому мене не цікавить схема «продати картину на “Сотбі”» за 200 тисяч, а потім усім тут говорити, що 50 тисяч – це втричі дешевше за аукціон. Мені не цікава журналістика, яка за 300 доларів тобі поставить на будь-який сайт що завгодно у нас. А на Заході це коштуватиме 10 тисяч. Мені не цікаві арткритики, які так працюють. Мене цікавлять Платон, Арістотель і Мамардашвілі. Мені цікава глибина пізнання і людського розуміння: хто ми, що ми та для чого ми. І війна тільки підкреслила мені це.
– Що дала вам війна?
– Війна міцно поставила мене на ноги. Коли у твій дім летять ракети, а ти кидаєш у сумку паспорт, пляшку питної води і якісь сімейні цінності, розуміючи, що можеш не повернутися у свою квартиру, відбувається переоцінка цінностей. У перший же день я відчула сюрреалізм: путін переступив усі людські цінності. Вони не релігійні, а загальнолюдські: «не вбий», «не вкради», – а він усе глобально зруйнував. І якщо людина на планеті Земля не розуміє простих істин, то для мене неважливо, за скільки я продам картину або не продам її взагалі. Для мене поняття «інвестиції» не існує, бо я живу поняттями «життя» і «смерть». Memento mori – пам’ятай про смерть. Ми забули цей вислів. Ми думаємо, що будемо жити вічно, накопичуючи якісь матеріальні цінності. А це не так. Ми смертні. І війна це показала.
– Ну, ви ж зараз активно займаєтеся галереєю і своєю колекцією, попри війну?
– Так, я займаюся сучасним мистецтвом і шукаю недооцінені активи. 24 лютого 2022 року для мене закінчилося розуміння трендів і брендів. Гроші зараз важливі для того, щоб допомогти. Подивіться, скільки військових, яким потрібні речі найпершої потреби, а ми можемо їх забезпечити. Скільки в нас поранених, біженців. Тому, я вважаю, що зараз говорити про ціни на картини – це безбожно.
– З усім тим, ви займаєтеся своєю галереєю. Ви будуєте під ракетами. Продовжуєте творити. Як у вас виходить?
– Ну, ми ж бачимо, як з того боку люди перетворилися навіть не на тварин, вони перетворилися на антилюдей, вбиваючи тут усе людське. Мистецтво в усі часи було спрямоване на те, щоб ми залишалися людьми. Вбивати грішно. Необхідно створювати, творити – тому я будую під ракетами. Так, і роблю це абсолютно усвідомлено. Я вважаю, що саме тут зараз створюється новий гуманізм. На нашій основі. На нашій землі. Я не можу залишати нашу землю більше, ніж на три дні. Під час окупації частини Київської області я була тут. Тому через рік змогла виїхати у справах, і через кілька днів повернулася в Україну. Я вважаю її Богом обраною країною. Я несу відповідальність. Коли ставлять запитання: «Чому саме тут люди зараз переживають весь цей жах?» – я собі відповідаю: «Напевно, ми обрані для того, щоб усвідомити хто ми та куди рухаємося». «Камо грядеши» – пам’ятаєте ж? У Животкова є така робота. Якщо це випробування не зробить нас сильнішими, то гріш нам усім ціна. На мою думку, сучасне мистецтво в умовах цієї війни має відродити духовність, розуміння гуманізму.
– Тобто ви хочете сказати, що війна змінила парадигму споживацтва?
– Одразу кажу, що не для всіх. Особисто для мене – так, змінила. Для моїх друзів, для мого оточення – так, змінила. Для моїх однодумців війна розставила все по місцях: вбивати – неприпустимо. Наші захисники йдуть на цю війну з любов’ю – до своєї землі, до своєї сім’ї, до своїх дітей. Я вважаю, що саме вони – останні самураї, які відстоюють гуманізм цього світу. Війна змусила переглянути систему цінностей. Ми відвернулися від брендів і трендів і стали цінувати справжнє.
– Виставка «Вівтар», яка відбулася навесні минулого року в Українському домі та справила приголомшливе враження на всіх, хто її бачив наживо, була чиєю ідеєю?
– Це була наша спільна ідея. Художника Животкова і всієї нашої команди Stedley Art Foundation. Від початку повномасштабного вторгнення Саша залишився в Києві, працював, пропускав усе через себе, і в підсумку вийшли такі сильні твори. Животков для мене – це сучасний чорний Гоя, це «Герніка» Пікассо. Він передає весь трагізм ситуації, яка відбувається зараз на моїй землі. Кожна робота Саші пов’язана з датою того страшного 2022 року, який ми всі пережили. У діалозі з ними трапляється катарсис. Це можливість не збожеволіти та пережити цю війну. Мистецтво допомагає це зробити. Хочу нагадати, що напередодні повномасштабного вторгнення, 2021-го, ми робили виставку в Софії Київській «Катарсис» – Пінзель та Животков. Там «Врата життя», «Врата смерті» і панно «Камо грядеши» несподівано готували до філософського розуміння: хто ми такі, для чого ми живемо, що таке смерть. Це все виявилося пророцтвом.
– Стелло, як ви зараз налаштовані: щоб вижити під час війни чи вже в передчутті перемоги та творення після неї?
– Я прокидаюся і кажу «дякую, що ми живі». Я налаштована на вдячність. Ми зрозуміли, що не туди йшли. Час «накопичення і споживацтва» минув. Сьогодні хороший тон – це допомагати, читати книжки, слухати гарну музику, виховувати себе. Мистецтво вчить не брати, а віддавати. Справжнє мистецтво не може належати особисто тобі, воно належить усьому світу. Колекціонер не має права закривати роботи, він має віддавати – показувати людям, взаємодіяти, творити. У нас працює фонд, ми постійно проводимо виставки, ми займаємося книговиданням, науковою роботою. Я піду, а світ, створений мною, житиме і приноситиме радість. Це головне для мене.
– Стелло, спільна виставка в Бабиному Яру «По живому» Животкова, Вайсберга, Глядєлова і Соснова, виставка Олександра Животкова в Падуї, – це все свідчить про те, що ви постійно комунікуєте й розвиваєтеся. Що далі? Які плани?
– Після виставки «Вівтар» у Києві муніципальна галерея в Падуї запропонувала привезти роботи Животкова до них. Я зрозуміла, що я маю показати Італії, Європі, що Україна була, є і буде. Що сакральне мистецтво народжувалося і живе тут. Що росія довго методично привласнювала все наше, але це закінчилося. Ми всією командою зробили все, щоб ця виставка відбулася.
Виставка «Сакральні Скрижалі України» проходить в галереї Cavour у Падуї із 7 по 31 березня. На ній представлено 33 роботи Олександра Животкова, більшість з яких створені у Києві вже після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Виставку організовано українським благодійним фондом Stedley Art Foundation спільно з муніципалітетом Падуї, а також під патронажем регіону Венето, Міністерства культури України, Посольства України в Італійській Республіці та Консульства України в Мілані.
Інтерв’юєр: Олена Балаба
Світлини: архів Стелли Беньямінової, Олена Балаба, Stefano Boscaro
