Трансгуманізм – комплекс ідей, що склався навколо наукових перспектив зі зміни людської природи: покращення її, надання нових якостей (сили, витривалості тощо), подовження життя, захисту від болю… Про трансгуманізм багато говорять, але незрозуміло, наскільки це вже реальність, а наскільки – фантазії генетиків, футурологів, митців… і дизайнерів, додає колумністка «Іншого Києва» Ірина Белан, яка відвідала виставку «Superpower Design» на території колишньої промислової зони. Де 200 років тому теж намагалися покращити природу шахтарів.

Іноді мені шкода тих, хто подорожує Бельгією. Прямуєш до Льежа, а всі вказівники на якійсь відстані від міста вказують на Льеік. Їдеш у Намюр, попадаєш у Намен. Шукаєш Монс, бачиш Берген. Неподалік від останнього, але в іншій провінції, Ено або Анню (також не все прозоро), знаходиться селище Орню. У ньому розташований Гран-Орню, колишній промисловий комплекс, де добували вугілля, та житлові споруди для робітників комплексу. Споруди зведені у неокласичному стилі за проєктом архітектора Бруно Ренара. Замовником проєкту виступив Анрі де Горж.

Анрі де Горж народився у селянській родині рівно 250 років тому. Я не буду зупиняться на усіх перипетіях його яскравої біографії. Додам тільки, що помер він у віці 58 років власником вугільної шахти та сенатором. Йому належала не просто вугільна шахта, а, як би зараз ми сказали, багатофункціональний комплекс. Своєю ціллю де Горж бачив не просто збудувати промисловий об’єкт. Хоч і в поверхневому статусі промислового об’єкта він був не таким вже простим – на його території проклали першу у Бельгії залізницю, і вперше у країні використали парові машини. Він перетворив Гран-Орню на утопічне ідеальне місце.

За його наказом архітектор спроєктував близько 450 будинків для робочих. У кожному домі була гаряча вода та сад. На території збудували бібліотеку, школу, танцювальний зал, магазини, аптеку, простори для відпочинку працівників. У 1855 році в Гран-Орню з’явився монумент на честь Анрі де Горжа роботи бельгійского скульптора Ежіда Мело.

У 1973 році інший бельгійський скульптор Фелікс Рулен зробив двері для будівель.

У 2002 році на території Гран-Орню відкрилися The Macs, Музей сучасного мистецтва, та CID, Центр інновацій та дизайну. У 2012-му ЮНЕСКО додала Гран-Орню до Списку всесвітньої спадщини.

24 березня у CID відкрилася виставка «Superpower Design». Я завжди збуджуюся, коли чую про дизайн, тим більше у поєднанні зі словом «надпотужний». Епіграфом до виставки обрані слова Альбера Камю «Людина – це єдина істота, яка відмовляється від того, ким вона є». Куратором і сценографом виставки виступив Бенджамін Стоц. Надпотужний дизайн створює надпотужних людей.

Експозиція відкривається повільно – зі стендів, які входять до розділу «Human Repairs», я перекладу це як «Ремонт людини».

Наприклад, це шина на ногу, яку створили американські дизайнери Рей та Чарльз Імзи у 1942 році. Їхньою ціллю було розробити легку шину, яку можна було б дешево та швидко запустити у масове виробництво, що було найактуальнішим під час війни. Вони повністю відмовились від металу і запропонували фанеру.

Починається експозиція повільно, а далі темп змінюється. Виставка складається з чотирьох розділів –  «Human Repairs», «Human Improvements» («Удосконалення людини»), «Human Enhancements» («Ще більше покращення людини») та «Superhumans» («Суперлюди»).

Починається все із шини, а продовжується, наприклад, екоскелетом, шостим пальцем, кастомізованими кросівками, девайсом на голову, в якому ви зможете відчути усю сенсорику коней, та емоційним одягом. Це проєкт «Dreamt up» польської дизайнерки Ігі Веглінської. Емоційний одяг зчитує психофізіологічні зміни, які відбуваються у тілі людини: зміни температури, частота серцевих скорочень або гальванічна реакція шкіри, тобто вегетативна та фізіологічна реакції людини при відчутті страху.

Матеріали, з яких зроблено одяг, стимулюють залучення та уважність одягу – «відчуття участі». Одяг виступає як своєрідний сенсорний протез. Так, він ще не вміє коректувати настрій свого власника, але вже зчитує його.

Я б дуже хотіла зупинитися на першій частині виставки. Об’єкти, розроблені для покращення людини, мене лякають. Вони народжують у мене страх та цікавість. І ця цікавість мене ще більше лякає. Дуже часто ми заходимо занадто далеко, йдучи за нашим бажанням вдосконалення. І слова Камю сприймаються вже по-іншому. «Людина – це єдина істота, яка відмовляється від того, ким вона є», тобто людина відмовляється визнати, що у реальності вона є суперлюдиною. Тут я пригадала вірш американської поетеси Емілі Дікінсон. Бути жінкою-поетом в Америці XIX століття для мене дорівнюється супергеройству.

We never know how high we are

Till we are called to rise;

And then, if we are true to plan,

Our statures touch the skies –

The Heroism we recite

Would be a daily thing,

Did not ourselves the Cubits warp

For fear to be a King.

Ми не знаємо, які ми високі

Доки не встаємо на повний зріст.

Тоді, якщо ми вірні кресленню,

Ми головою дістаємо до зірок –

Повсякденним би став Героїзм

Про який ми Саги співаємо

Але ми самі стискаємо розмір

Зі страху стати Королем.

Я не проти дістатися зірок. Мене лякає перспектива дістатися зірок за допомогою технічних девайсів, які будуть змінювати моє тіло. Змінювати, тобто контролювати, тобто маніпулювати. Чомусь, коли йде мова саме про технологічне втручання в людське тіло, позитивні наслідки не спадають на думку першими. Але те, що у цю хвилину, коли я пишу і коли з моменту відкриття пройшов уже понад тиждень, я продовжую про неї думати, говорить, що одну зі своїх задач виставка виконала.

Фото: Ірина Белан