Як може виглядати архітектурно-скульптурний ансамбль на ім’я «Київ»? Тиждень тому ми прочитали першу частину роздумів Ірини Белан, дослідниці сучасної візуальної культури та дизайну, про західний досвід організації міського середовища та роль у ньому скульптурних об’єктів. Сьогоднішній текст – про українські практики. Наша колумністка згадує X Канівський міжнародний скульптурний симпозіум, який відбувся 2021 року та став у дечому новаторським. 2022-го симпозіум, зрозуміло, не проводили. А 2023 року роботи зі скульптурного парку у Каневі, що формувався за результатами симпозіуму впродовж десяти років, узяли участь у Львівському тижні скульптури. І, як ми знаємо, від дикості місцевих «мистецтвознавців» постраждала скульптура «Впевнена» Василя Корчового. Так що, в Україні неможливий спокійний діалог? І як тоді створювати неповторність, впізнаваність міського простору, знаходити баланс між новаторством митця, громадською думкою та державною культурною політикою? Даємо слово Ірині Белан.
Що з Україною та Києвом? Чи є у нас знакові скульптурні об’єкти, які дають змогу безпомилково розпізнати країну та її столицю? Об’єкти, котрі беруть участь у щоденних спектаклях, які ми розігруємо на вулицях міста?
Так, є найстаріший монумент Києва – пам’ятник Володимиру Великому 1853 року, є пам’ятник Богдану Хмельницькому 1888 року, є неавтентична скульптурна композиція, присвячена княгині Ользі, апостолу Андрію, Кирилу та Мефодію, встановлена у 1911 році за проєктом Івана Кавалерідзе, демонтована 1919-го та відроджена 1996-го. Що ще? Зворушлива скульптура Лесі Українки роботи чи не єдиної в країні жінки-скульптора Галини Кальченко. Пам’ятник козаку Мамаю та монумент Незалежності, які поклали край єдиному архітектурному ансамблю площі Незалежності. Не можна не згадати Пам’ятник захисникам кордонів Вітчизні всіх поколінь та Їжачка у тумані, які сумнівно вплинули на композиційну цілісність вулиці Рейтарської.
З відносно нових придбань – легковажна скульптура Миколи Васильовича Гоголя, безконтекстно поставлена на Андріївському узвозі. Мабуть, відсутність зв’язку місця та скульптур, а також ігнорування вже наявних архітектурних та ландшафтних об’єктів – це те, що розбиває єдину сценографію міста на непов’язані між собою сценки. На багатостраждальному ж Андріївському узвозі знаходяться зі зрозумілих причин встановлені герої фільму «За двома зайцями», пам’ятник Олександру Вертинському, макети монументів Івана Кавалерідзе біля музею його імені, пам’ятник Михайлу Булгакову біля його будинку. Усі вони є скульптурами різного ступеня художньої цінності та значення. Усі вони – приклади фігуративної скульптури.
Пам’ятники Їжакові та Гоголю, як далекі від реальності, викреслюємо зі списку фігуративних скульптур. Проте питання стосується не так їхньої художньої цінності, як релевантності якщо не року, то хоча б століттю, в якому ми живемо. Чи можна за ними визначити етапи розвитку скульптурного мистецтва, свіжі тенденції у сфері скульптури? Запитаю в лоба – де абстрактна, модерністська та постмодерністська скульптура? Я не хочу вимовляти вголос відповідь з огляду на її очевидність. Я розповім вам про можливості.
2021 року в Каневі пройшов X Міжнародний скульптурний симпозіум. У ньому брали участь Олександр Дяченко (який також є членом журі, поряд з архітектором Славою Балбеком), Василь Корчовий, Ілля Новгородов, Віталій Протосеня, які представляють Україну, та Здравко Здравков із Болгарії. Об’єкти, над якими вони працювали протягом місяця, поповнили скульптурний парк на території готелю «Княжа Гора – Місце Сили», розташованого на березі Дніпра.
У минулі роки в канівських скульптурних симпозіумах брали участь українці Олексій Золотарьов та Олег Капустяк, японці Хітосі Танака, Масару Цутія, Йосімі Хашимото, Йосін Огата, Йосіо Ягі, грузини Джоні Гогаберешвілі та Валеріан Джикія, ізраїльтянка Тетяна Премінгер, американець Томас Оліва та Лієн Чейнь Хо з Тайваню.
Мета заходу сформульована так: «Симпозіум є вкладом у підвищення рівня української та світової скульптури, культивування розуміння взаємодії об’єкта із середовищем, представлення тривимірного мистецтва у вільному доступі». І скульптурний парк у Каневі справді репрезентує об’єкти тривимірного мистецтва, яким є скульптура, на відкритому просторі для всіх, хто бажає дивитися. Повз роботи українських, японських, ізраїльських майстрів неспішно тече Дніпро і життя місцевих жителів.
До речі, під час цього симпозіуму вперше було проведено конкурс для арткритиків. І це окреме досягнення організаторів. Ніщо так не перешкоджає професійному розвитку, як відсутність грамотного критичного аналізу. Арткритик – це рідкісний птах. Арткритик у галузі скульптури – практично міфічний птах Сірін.
Дванадцятирічний досвід Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму, досвід делікатної імплементації сучасної скульптури у сценографію міста цілком можна втілити в інших містах. Спроби вже є, хоч і не завжди з позитивним результатом. Останніми роками ми пережили кілька гучних «скульптурних» скандалів. Наприклад, навколо встановленої у Львові скульптури композитора Франсуа Ксав’є Моцарта роботи Себастіана Швайкерта. Або згадаємо неадекватну реакцію на скульптуру «Протистояння» Олексія Золотарьова, тимчасово встановлену біля підніжжя знесеного пам’ятника Леніну навпроти Бессарабського ринку в Києві. До речі, артоб’єкт румунського скульптора Богдана Раці, «Синю руку», звідти теж попросили зі скандалом. Згадуєш слова Михайла Булгакова про «погану квартиру», на яку перетворилося перспективне місце на бульварі Тараса Шевченка.
Дорогу здолає той, хто йде. У нас є талановиті та, найголовніше, різні скульптори – Назар Білик, Олексій Золотарьов (Золотар), Володимир Сай, Олександр Дяченко, Степан Рябченко, Олег Капустяк, Василь Корчовий, Василь Татарський, Володимир Кочмар, Юрій Багаліка, Владислав Волосенко, Юлій Синькевич, Петро Антип, Ілля Новгородов, Віталій Протосеня, майстер просторових інсталяцій Антон Логов… Є керамісти – Олеся Дворак-Галик, Юрій Мусатов, Андрій Іллінський, Гія Міміношвілі та інші, які цілком можуть делікатно – і напрошується слово «стильно» – вписати керамічні об’єкти у сучасний міський простір.
Є графік Анна Миронова, яка у 2018 році представила свою тривимірну роботу «Злам» у виставковому проєкті «Скульптура просто неба», що відбувся на території Софії Київської за підтримки посольства Угорщини. У ньому також брали участь Роман Кикта зі Львова, Микола Журавель з Києва, Беата Корн з Ужгорода, Ендре Гіді з Мукачева, Микола Степанов з Одеси та інші скульптори.
Так от, у нас є майстри. Ми маємо сцену – місто. На мій погляд, нам не вистачає сценографа – архітектора-урбаніста, який поєднає всі архітектурні, ландшафтні, світлові та скульптурні об’єкти, які існують в реальності або поки що в його уяві, щоб створити феєричну виставу під назвою «Київ». Мені чомусь здається, що за жанром це буде містерія.
А тим, хто все ще цитує фразу Людвіга Міса ван дер Рое «Менше означає більше», я нагадаю, що пізніше на неї гостро зреагував архітектор-постмодерніст Роберт Вентурі, сказавши: «Менше означає нудно». Найменше я хочу, щоб наші міста були нудними.
Світлини: Сергій Мазураш, київський стріт-фотограф
