Андрій Котлярчук, фотограф і мистецтвознавець, незабаром представить фотопроєкт про сучасну культуру татуювання, головними героями якого є українські військові, чоловіки й жінки. Сьогодні ми говоримо з паном Андрієм про те, чому тату так популярні, які сюжети вибирають військові, як у його проєкті поєдналися естетика Відродження і чорно-білого кіно та українські реалії.

Що стало поштовхом для створення цього фотопроєкту?

Спочатку мій задум не був пов’язаний з військовими. Мене як мистецтвознавця за освітою зачарувала епоха модерну та естетика чорно-білого кіно 1930-х років. У тогочасному європейському кіно часто зустрічаються відсилання до римської культури, до античності, й поступово я вийшов на ту класичну римську стилістику, яка сформувалася в італійському мистецтві у першій чверті XV століття. У мене виникло велике бажання зробити проєкт, пов’язаний саме з такою стилістикою, але «переварював» цю ідею я сім років. Зокрема, мені треба було підібрати такий об’єктив, що відповідав би художньому задуму. Я перепробував багато оптики й зупинився на бронзовому об’єктиві 1922 року Voigtlander Braunschweig Heliar 240 мм (тільки ним дозволялося фотографувати японську імператорську родину), який зміг створити естетику 1920–1930-х. Знімаю я на плівку 4х5 дюймів, яку замовляю в Англії, тобто кадр виходить розміром як листівка 10х13 сантиметрів.

І от коли зустрілися естетика і техніка, що відбулося?

Я почав знімати портрети в студії. А треба сказати, що я колись був комерційним рекламним фотографом і так назнімався, що мене вже нудило. Років п’ятнадцять після того в студії взагалі не працював. І от вирішив знову повернутися до студії. Зробив ряд портретів людей з тимчасовими татуюваннями, аж раптом мені кажуть – є справжні бійці зі справжніми тату. «О! – думаю. – Це те, що треба». Я був учасником АТО, розумію тих, хто служить, і відчув тоді, що пазл склався, тема народилася. Спочатку запросив і сфотографував одну людину, потім другу… починати було важко, а зараз людей багато, проєкт йде повним ходом. Я дуже вдячний Українському культурному фонду, який його підтримав.

Ви єдиний фотограф, який працює з такою темою?

Тему цю пробували у мене копіювати, але нічого з того не вийшло. Звичайні об’єктиви не передають краси. А, можливо, у людей не вистачає досвіду, майстерності. Кілька проєктів «загнулися», а я тим часом спокійно працював, зараз уже вийшов на фінал. Вклав весь свій досвід, плюс технічно все ретельно продумав. Навіть фон спеціальний придбав – він імітує нічне місячне небо скрізь гілки дерев і є невіддільною частиною картини. Люди на такому тлі ніби розчиняються, з графічних образів перетворюється на мальовничі. Спочатку я зроблю виставку, а далі планую видати альбом на 240 сторінок з висловлюваннями героїв зйомок про їхні тату.

Виставка має бути ефектною.

Сподіваюсь, але, знаєте, ця тема людей відлякує. Наприклад, один музей мені відмовив у наданні виставкового простору виключно через тему. Питали навіть, чи дали командири військовим дозвіл робити татуювання. /Сміється/ Але я згоден, що проєкт провокативний, адже старше покоління звикло, що тату – це чисто кримінальна культура. А тут кримінальних немає тату взагалі! Є все що завгодно, від портретів Шевченка до квітів, вишиванок, символів вікінгів, християнських мотивів, еротики… і навіть тату найпершого бою, який зобразили троглодити на печерній стіні.

Таке розмаїття сюжетів, очевидно, є наслідком спалаху моди на тату в українському соціумі?

Я думаю, що війна спонукала до цього вибуху. Згадаймо, що мешканці Шотландії, пікти, які чинили шалений спротив загарбникам, були вкриті татуюваннями. Мабуть, і наші пращури також були всі в татуюваннях, бо мумії скіфів татуйовані. Сьогодні ця культура знову спалахнула і заполонила суспільство. Я йду містом і бачу, що кожна третя людина з татуюванням, часто зустрічаються татуювання на обличчя. Був колись анекдот, що татуювання на обличчя – ознака повної фінансової незалежності. А сьогодні це дивно, не екзотика, а стає, можна сказати, мейнстримом.

Причому наявність тату не залежить від гендеру.

Дуже багато дівчат. Татуювання перестало бути тільки чоловічою практикою. І, зауважимо, що у дівчат не якісь там метелики, а серйозні сюжети.

І у вас є тату?

Ні. /Сміється/ Можливо, як буду закінчувати, зроблю – це буде останній штрих у проєкті.

А як взагалі до вашої студії потрапляють військові – під час відпусток, відряджень? 

Це непросто організувати, складно вихопити людину з війська. Бо всі воюють, і ніхто просто так не відпустить до фотостудії. Як правило, ті, хто проїздом їдуть через Київ, заїжджають в студію. Або якщо військового відправляють на навчання, він може спеціально проїхати 150 кілометрів, щоб відзнятися й погуляти Києвом дві години. Люди різні, хто з дитиною приходить, хто з собачкою, а хто з черепом. Штучним.

Ваші герої подобаються собі в кадрі?

Так! Вдячність просто зашкалює! Бо сьогодні попасти в студію – проблема. А щоб їх зняли на плівку великого формату, шляхетним об’єктивом, та ще й досвідчений фотограф, це неможливо практично. Такий шанс у них з’являється залишитися у мистецтві, в історії. По-перше, вони світлини передадуть дітям, а по-друге, можуть потрапити до альбому, випуск якого я планую на осінь. Люди, яких я фотографую, кажуть, що ніколи подібного не бачили. І я згоден, бо в мене неймовірна практика, неймовірний досвід, і я підозрюю, що, на жаль, сучасним українським фотографам такий досвід набути важко. Крім того, в цей проєкт досить багато грошей вкладено, а сучасні проєкти робляться на великих швидкостях із мінімальним бюджетом, тому виглядають трішечки недолуго, порівняно з західними проєктами.

До речі, чи плануєте ви показати проєкт за кордоном?

Нещодавно пройшла зустріч із консерваторами в США, вони спитали, чи є в Україні консервативне сучасне мистецтво? А їм кажуть: «Є Котлярчук!» – і показують цей проєкт. Люди в захваті, просто в захваті. Зараз планується в Англії виставляти. Я розумію, що надрукувати світлини для виставки в Англії – витрати понад десять тисяч євро. Але це європейський рівень, можна себе не стримувати, треба вище тягнутися, і тоді буде все гаразд. Проблема всього українського сучасного мистецтва – неймовірно низька капіталізація. Бачу картини, що продаються по двісті доларів, – зуби болять. Люди не розуміють, що не треба взагалі таке продавати. Я ж також не всі світлини показую, щось відбираю. Перфекціонізм уже у крові й на кінчиках пальців. Хочеться донести до людей, що вдале поєднання ідеї й технічних засобів врешті-решт дає неймовірний результат.

Є у вашого проєкту реабілітаційний потенціал?

Був такий випадок, привезли хлопця з дуже важким ПТСР. І я розумів, що сам приблизно такий був після боїв, десь у 2017 році. Не знаю, наскільки йому наша співпраця допомогла, але це хоч якась розвага, принаймні. До речі, мені зараз надійшла пропозиція проїхатися по госпіталях, і я проїдуся. Але це технічно складно, бо студія велика. Камера зі штативом близько двадцяти кілограмів важить, плюс освітлення, фон. Людей з татуюванням не так багато. Я маю їхати за 50–70 кілометрів, щоб зняти двох бійців. Це і робить проєкт унікальним, так ніхто з фотографів не поводиться – їхати кудись, щоб зробити два кадри. Причому на дорогу плівку. Я йду туди, де більший спротив, туди, де важче. І саме тому в мене взагалі немає конкурентів.

Як би ви визначили, фотопроєкт перш за все художній, чи документальний?

З одного боку, це художній проєкт, з іншого – документальний. У нас так розуміють документальність – людина бігає за кимось і знімає. Я вважаю, що те, як воно є «насправді», нікому не цікаво. Головне завдання фотографа – передати дух, передати емоції, передати енергію, яка бринить в повітрі. Як ви її передасте, ваша проблема. І я бачив, що поступово, впродовж десяти років, документальні фотографії українських авторів стали сильніші, є такі, що мені дуже подобаються. Але зрозуміло, що довго працювати над проєктом у людей немає ні часу, ні можливості. Я ж більше нічим не займаюся, ніяких замовлень вже понад п’ятнадцять років не беру. Мені колись дали пораду – не можна комерційну діяльність змішувати з художньою. Необхідне повне занурення, завантаження ідеями, цілодобові роздуми про роботу. Думки шліфуються, поліруються і нарешті приходить результат. Так що просто «клацання» мене не цікавить. Я хочу передати досвід моїх попередників, найкращих фотографів майбутньому поколінню. Мої світлини абсолютно документальні, але при цьому художні. Високохудожні, скажімо так.

Навіщо військові набивають тату?

Мені люди не один раз казали – хочуть, щоб їх оперативно упізнали після бою. Наскільки я знаю, в армії офіційно заборонено робити тату. Але хлопці сміються – мовляв, за тату що, знімуть з «нуля» і відішлють додому? Тому ніхто не звертає увагу, культура шириться. З екзотики тату стали нормою. Бо я від 2014-го до 2016-го досить багато часу провів в окопах, і тоді такої кількості тату не було. А от ще така метафізика: я чув від медиків, через яких проходить велика кількість поранених, що у людей, які мають однакові татуювання, і поранення схожі, в одній частини тіла. Ну що ж, медикам видніше, у них накопичується статистика.

А є у ваших героїв уявлення про те, які тату є нормою, а які непристойно робити?

Так, звичайно, еротичні. А людина каже: «Мені все одно, я так хочу. Я танцював стриптиз чоловічий, я зроблю», – і зробив, зараз воює повним ходом. Зустрічається художня еротика – на рівні порнографії, але майстерно все зроблено. Я в альбомі все покажу. Альбом буде досить скандальним, але нехай буде, це наша історія. Він буде не більш скандальним, ніж вази Давньої Греції й світильники Римської Імперії. Це життя як воно є, і, знов-таки, документальна складова. Крім того, в мене ж римський класичний стиль, де основна ідея – мужність. Тому я спокійно до цього ставлюся, нічого не збираюся приховувати. Можливо, альбом стане тестом на наявність у нас цензури. Бо ці речі високохудожні, їх треба показувати. Це зріз нашого суспільства, і далеко не найгірший – хлопці й дівчата майже всі добровольці. Так дивно поєдналися і війна, і краса, і культура тату, і тілесність, робота з якою у західній культурі дуже популярна зараз. До того ж це жорсткий контраст моді на метросексуалів. Тут немає якоїсь хворобливої витонченості, є неймовірні красиві роботи, є люди, які неначе зійшли з картин Відродження. І всюди ми бачимо справжню жіночість у жінок і справжню мужність у чоловіків.

Записала розмову: Марина Полякова

Світлини: Андрій Котлярчук