Рецензія на виставковий проєкт UMCA «Кола Сільваші», що триває останній вікенд в Національному центрі «Український Дім», відкриває нову авторську колонку на «Іншому Києві». Ми даємо можливість висловитися критику, який воліє виступати під псевдонімом.
Театр починається з вішалки, а найдорожча виставка в Українському Домі – із синього паркану, який перекриває повітря та огляд на Володимирський узвіз. Це таке перше враження та неприємне попередження: закритий простір, мрія клаустрофобів. Далі більше. Вода, яка була на першому поверсі, висохла або зацвіла і її більше нема. Було задумано як геніальний кураторський хід, але як вийшло.
«Український Дім» з початку повномасштабного вторгнення став головним виставковим центром України. І це абсолютно виправдано: серце Києва, Володимирська гірка, колишній музей Леніна та колиска Революції Гідності. Але вже виросло покоління людей, які не пам’ятають ці маркери: від Леніна до туалетів на нульовому поверсі під час Майдану. А виставки українського мистецтва є. Що не може не втішати.
Виставкова діяльність розвивається за синусоїдою: сильні проєкти зміняються слабкими та навіть провальними. У художніх колах це жваво обговорюється, а от у ЗМІ не виносять. Може, за старою радянською традицією, а може – тому, що в Україні нема арткритики як явища, суцільний міжсобойчик.
Тому спробую це трохи розрулити. Повертаємося до виставки «Кола Сільваші». Наймасштабніший проєкт, найдорожчий, най-най-най. Куратори навіть оголосили загальну вартість – 350 тисяч доларів. До речі, виставка Алли Горської «Боривітер» коштувала організаторам 17 тисяч доларів. У двадцять разів менше. Доречно така сума під час війни для виставки всередині країни, що воює, – питання залишається відкритим.
Для проведення виставки перший поверх пофарбували в синій колір, поставили паркан на вулиці та зробили басейн, щоб показати «небо та водню поверхню». Відвідувачі так й запам’ятають: порожнє велике блюдце без води, пластиковий синій та багато слів від кураторів. Хоча картини мають говорити самі за себе та за своїх авторів.
Виставка задумана на п’ять поверхів як ретроспектива творів художника, а в підсумку «ретро» ми бачимо тільки в старих фото, газетних вирізках та слайдах на четвертому поверсі. На другому поверсі ліворуч – митці, які схожі на Сільваші: великий список на 70 пунктів з різних країн світу, фігуративні роботи та незрозуміла подача – імена художників треба шукати по кьюар-коду або на великому простирадлі роздруківки дрібним шрифтом.
Сам винуватець урочистості предстає глядачу вже на третьому поверсі. Старі роботи, нові роботи, те, за що отримав Шевченківську премію, портрети доньки та дружини та як його малювала викладачка Тетяна Яблонська, – привіт невбиваємому соцреалізму.
Окремо у кутку – кола художників із «Живописного заповіднику»: роботи Миколи Кривенка, Марка Гейка, Олександра Животкова. Єдине світле місце на виставці. Самі роботи Сільваші вражають неохайністю: або вони зберігаються у холодних вологих приміщеннях, або митець писав чим попало на чому попало, бо фарби пожухли, а в картинах нема світла та енергії.
В очі впав «Вечір на Русанівці» – полотно 1978 року: перехрестя на лівому березі з видом на Лавру. Підписано: «полотно, олія». А виявилося, що це друк зі загубленої у Маріупольському музеї картини.
Четвертий поверх – спроба зіграти в ретроспективу: фото, слайди, вирізки з газет та якесь відео з пленерів. А на п’ятому останнє «коло» – «учні», яких хочеться перенести на перший поверх, щоб закрити похмурий синій пластиковий простір. Якось Антон Саєнко та Нікіта Кадан виглядають веселіше, ніж роботи Шевченківського лавреата. Прикро, що молодь, яка відвідує виставку, має вчитися розбиратися у сучасному мистецтві, а вимушена спостерігати за чимось незрозумілим. Ще й за 350 тисяч доларів.
Дуже невдала виставка триває до 27 жовтня. Сподіваємося, наступна буде талановитіше.
Текст і світлини: Арт Антанта
Редакція залишає за собою право не погоджуватися з думкою критика.
