«Земля блакитна, ніби апельсин» – дебютна стрічка відомої письменниці, а відтепер і режисерки Ірини Цілик, вже має поважну фестивальну історію: у січні цього року український фільм вперше отримав нагороду за найкращу режисуру в категорії документального кіно на американському фестивалі Sundance Film Festival. Згодом картину показали на фестивалі у нью-йоркському МоМА, потім був Berlinale… а потім ковід і карантин. Проте історія не закінчилася, в колекції Ірини Цілік ще кілька почесних нагород, додамо, що стрічку відібрано у шорт-ліст Премії Європейської кіноакадемії у категорії «Найкращий документальний фільм».

Це така собі «Війна і мир» – історія про те, як звичайні люди будують своє життя під час війни, про те, що війна робить з  людським світом і що вона зробити (порушити) не зможе.

Ярослава Стріха: Це прекрасне-прекрасне кіно про матір, яка виховує у прифронтовій зоні Донбасу, під обстрілами, чотирьох цілком упевнених і радісних дітей.

«Війна – це порожнеча», – каже хтось із дітей: порожніє місто, вирубають ліси, міліють водосховища.

«Якщо всі поїдуть, то хто ж відбудовуватиме?» – каже мати.

І цю пустку війни, буквальну і екзистенційну, вони й заповнюють життям: і домашнім тортиком наполеон, і закруточками в підвалі, і червоновухою черепашкою в умивальнику, і родинним кіном – кіно знімає мати, кіно знімає старша донька, яка вступає в Київ на операторку. Вони переказують по-різному і по-своєму жах і абсурд, які відбуваються навколо, тим їх одомашнюючи – створюючи там, де були лише уламки, цілісність і спільноту навколо цього виплітання кіноісторій.

• Земля блакитна, нібі апельсин
• Україна / Литва
• 2020 / 74 хв.
• Режисерка: Ірина Цілик