Фактично все почалося під час Помаранчевого Майдану, в якому я брав активну участь (був одним із тих семи ідіотів, які стояли на вахті на задніх воротах адміністрації Президента).
Тоді режисер Сергій Проскурня, про якого можна коротко сказати, що це людина, яка робить неймовірне, організував Бієналє вільних мистецтв, де мені дали першу премію за «Акваріуса» – я отак прямо з чергування туди й прийшов у помаранчевій жилетці. По перемозі я допоміг Проскурні організувати виступ «Барабанів Свободи» (так називалася акція із залізними діжками, у які калатали люди, що стояли напроти Кабміну), що мав відбутися на інавгурації Ющенка. Тоді ж у Проскурні виникла ідея ораторії «Взяти плуга», лібретто до якої написав Вадим Трінчий. За фабулою там щось подібне до «Гіркої Зорі», але у якості хтонічної сили замість биків виступав змій. Цією акцією ми хотіли привернути увагу влади до академічної музики, показати, що вона теж може бути частиною державної політики, і тому є гідною підтримки. Бо тоді, як і зараз, у піні майданної хвилі піднялися самі тільки «попсарі», в результаті «майданний формат» переріс у культурний інфантилізм, який витіснив на маргінес усе «складне».
Тоді у нас нічого не вийшло, грошей не виділили. Але наступного року Проскурня організував справжній психоделічний перформанс на Всесвітній Конгрес Українців, до якого я написав відповідну музику. Це була електронна композиція, в основу якої покладено гімн української еміграції, пісня «Чуєш, брате мій».
Цей твір почув режисер Іван Сергієнко, обізвав мене генієм (мені часом здається, що сьогодні це – евфемізм, щоби прямо у вічі людині не казати, що вона є лохом та ідіотом), і попросив цей твір до 25-річниці Чорнобиля. Його треба було просто розписати для оркестру. Але я додав різдвяну вертепну псальму «Не плач, Рахіле», яку мав виконувати мій гурт «Хорея Козацька» на чолі з Тарасом Компаніченком, і пісню Степана Руданського «Гей, бики!», що є одним з ключових українських текстів (Донцов назвав її «гімном українських націоналістів»). Присутня тут есхатологічна перспектива перегукується із пророцтвами Вернигори, легендарного засновника кобзарського цеху.
Виконання мало відбутися в Прип’яті, але акція виявилася аферою, фактично нас підставили.
Коротше, коли ти тепер писав цю ораторію, то фінал уже був?
Так, на прохання Проскурні я мав реабілітувати «Биків» і написати ще дві частини, тобто створити повноцінну велику форму. Я давно для себе означив жанр цієї речі як ораторія. Але тут радше семантична мотивація – ораторія це ніби від слова «орати»; така ж полісемантичність є і в назві: зоря є водночас і зіркою, і світанком, і заходом сонцю, гіркота – це і смак полину, і смак крові, і металевий смак радіації, який я добре запам’ятав.
Уже була домовленність з Кирилом Карабицем, ми колись з ним вчилися в одній школі, і я дуже шаную його як тонкого та емоційного диригента; навряд чи хтось міг би продиригувати цим твором краще за нього.
Ще не був визначений оркестр, бо не було бюджету, тож Президентський симфонічний оркестр під керівництвом Анатолія Молотая виник в останній тиждень. Але це був перст Божий, бо то, мабуть, найкращий колектив в Україні. Там багато молоді, оркестр відкритий до експериментів і має потужний творчий потенціал.
Розмови щодо участі Анатолія Кочерги видавалися на початку маренням. У мене в партитурі, щоправда, баритонова партія, я ніколи особливо не захоплювався басами, хіба що Талвелою. Серед співаків зрідка трапляються постаті космічного рівня, від яких завмирає серце. Кочерга – один з таких. Я одразу відчув, що «Бики» написані саме для нього.
Проскурня хотів від мене ідилічну експозицію пісні, по якій відбувався би різкий зсув, катастрофа. Але форма, яку я виношував у голові впродовж останніх п’яти років, була інакшою – вибух мав бути наслідком того божевільного туману, що вивертався впродовж усієї совєцької епохи.
Що це була за форма, яку ти виношував всі ці роки?
Центральну оркестрову частину я уявляв як парафраз на Скерцо із Шостої симфонії Петра Чайковського, що вважається російським композитором, але він, як і Гоголь, є українським шляхтичем, і зовсім не вписується у декоративну епічність російської школи. Його пізні симфонії завжди були викликом для музикознавців, особливо в радянські часи. Наприклад, в 40-і роки зловісний, гротескний колорит маршу-скерцо, який зауважив був Асаф’єв («літ злої сили»), повністю ігнорувався, натомість цю тему трактували в героїчному ключі, як того вимагала соцреалістична дійсність. Але ж очевидно, що музика побудована на матеріалі теми мишачого короля із «Лускунчика», крім того, має збивати з пантелику темп, занадто швидкий для маршу, виходить, якщо це – марш, то мають крокувати якісь дуже маленькі, нелюдські істоти.
Тобто це пародія?
Так, четверта частина, що називається «Туман» – це фактично суцільний колаж та пародія. Спочатку обігруються різноманітні фактури «лету злої сили», потім «Заводу» Олександра Мосолова (одного з патріархів радянського авангарду, уродженця Києва – О.Н.), відтак тема фатуму із Четвертої симфонії Чайковського, що так само як і в нього обертається у «Во поле березка стояла», гама Чорномора-Графіні, лаврські дзвони, вагнерівський лейтмотив загибелі богів, кремлівські куранти – це фактично одна музична графема, але по-різному артикульована. Далі йде веселий шматок, схожий одночасно і на сюїти Генделя, і на фінал «Весни священної» Стравінського – це «оптимістична» фальшива кульмінація, яка накривається кульмінацією катастрофічною. Я собі уявляв весільний потяг, адже напочатку ораторії звучить народна пісня «Ой долино, долино» (до речі, записана Євгеном Єфремовим від чорнобильських переселенців), де в останній строфі такі слова: «Дівка прикрашаєтся, замуж собірається». Потім образ нареченої виникає у вірші «Одчиняйте двері» Павла Тичини, що потрактований як обрядовий спів – чи то весільний, чи то весняний, а по катастрофі звучить його друга строфа, страшлива та жалобна.
Яке смислове значення має друга частина, де використано текст Марії Приймаченко?
Цей текст Марія Приймаченко присвятила своєму племіннику, який загинув під час ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Він написаний на обороті картини, яку художниця подарувала Проскурні: тут зображено казкового птаха, щось на кшталт єгипетської душі-Ба, що лишається по смерті людини. Коли я побачив цей текст, то впізнав у ньому характерні тропи з колискової, яку написав ще під час навчання в консерваторії. Я взяв її тоді з книжки «Колискові про котів», яку проілюструвала моя матінка (відома художниця Валентина Ульянова – О.Н.) – фактично, ця книжка стала лебединою піснею її кар’єри. Ця річ – мій своєрідний музичний заповіт, тому тут зібрані найважливіші для мене, найінтимніші теми, що виникали впродовж життя. Звісно, це щось просте та наївне. Наприклад, тема «Очі, серце і хорали» створена до ненаписаної флейтової сонати, присвяченої моєму нерозділеному коханню.
Фінальна пісня «Гей, бики!» сприймається як виклик. Кому?
Анатолій Іванович хотів замінити слово «бики» на «воли». Справді, у першому варіанті вірша, надрукованому у журналі «Основа», – воли. Але у вічність, у народну пісню пішли саме бики, волів нема в жодному з фольклорних варіантів. Поза тим, віл – це ж зовсім інший звір, це кастрований бик, істота покірна і тиха. А бик, навпаки, – вольове створіння, архетипічний образ для європейської міфології. Це трохи ріже слух, бо пригадуються пацики з сємками, що сидять на кортах та бикують, але це актуальна антиномія. Адже найприкріша вада нинішньої України – жлобство, хоч це й певний прогрес, у порівнянні з бандитизмом. Головне, щоб ті бики не бикували, а разом тягнули лямку. Тобто, бики – це ті, від кого щось залежить, залежить доля землі, із якою вони пов’язані, особливо ті, що мають владу, але врешті й всі ми, кожен з нас.
До речі, вірш Руданського можна потрактувати і як комунікативну драму: спочатку цих биків заохочують матеріально-технічною базою, новими лемешами, потім закликають до героїчної боротьби за батьківські поля, потім спокушають сантиментами та дівочими вінками, а вони все не ведуться. Аж потім орач каже до них як до людей: «Чого ж ви стали, мої діти?» – і це ніжне, родинне слово робить диво, бики рушають, щоби свята земля потекла молоком і медом.
Спілкувалася Олеся Найдюк
Фотографія Роман Туровський
