Відразу після смерті Гарпер Лі і понад півстоліття після виходу її першого і начебто єдиного роману «Вбити пересмішника» раптом «відшукався» рукопис сиквелу «Іди, вартового постав». Видавництво КМ-БУКС негайно видало обидва романи в перекладі Тетяни Некряч.
In Kyiv поспілкувався з перекладачкою, розпочавши з незручного питання про сенсаційний сиквел
Чи є, на ваш погляд, суттєва різниця між першим і другим романами? В чому вона полягає, і як ви пояснюєте, – чому сама Гарпер Лі не друкувала «Іди, вартового постав»?
«Вбити пересмішника» – істинний шедевр, визнана класика літератури США ХХ століття, роман досконалий за змістом і за формою. «Іди, вартового постав» у плані форми, витонченості стилю, композиційної стрункості йому відчутно поступається, хоча проблеми, висунуті в ньому масштабніші, гостріші і, можливо, правдивіше, бо в цій книзі немає того ностальгічного флеру, який властивий «Пересмішнику»: спогади дорослої людини про своє дитинство завжди дещо романтизують дійсність. Прийнято вважати, що Гарпер Лі написала одну об’ємну книгу, сюжет якої розвивається у двох часових вимірах – оповідь 26-річної Джін-Луїзи Фінч про її візит додому, з Нью-Йорка до Алвбами, у 1954 році і її спогади про дитинство. За легендою, її літературний редактор, чи не сам Трумен Капоте (виведений у «Пересмішнику» як Ділл Гаррис), порадив зосередитися лише на дитячих спогадах, поставивши в центр сюжету судовий процес над облудно звинуваченим у зґвалтуванні білої дівчини молодого негра Тома Робінсона, а також паралельну лінію історії Примари Редлі, який урятував життя Джін-Луїзи та її брата Джемі. Так вийшов роман «Вбити пересмішника». Структуру його можна порівняти з коштовним намистом, кожна окрема намистина якого (відносно самостійні новели) становлять свою власну, незаперечну цінність і вагомість. Небувалий успіх цього роману одразу по його виході в світ, успіх, який не ущух і донині, вірогідно, відібрав у Гарпер Лі бажання публікувати «решту», яка потребувала серйозного редагування. У «Вартовому» впадають в око деякі розбіжності з «Пересмішником»: скажімо, повністю відсутня лінія родини Редлі, а надто Примари, який подарував дітям Фінч життя, лінія Юелів, а з нею і лінія Тома Робінсона, хоча процес над безіменним чорношкірим хлопцем, якого виправдав Атикус Фінч, згадується мимохідь. В другому романі на передній план виходить персонаж, якого і близько не було в «Пересмішнику» – Генрі Клінтон, який, начебто, відігравав суттєву роль у житті сімейства Фінчів в роки дитинства та ранньої юності Джін-Луїзи. Найсуттєвіших змін зазнає образ батька – адвоката Атикуса Фінча. В «Пересмішнику» він ідеальний герой, людина, позбавлена будь-яких вад, уособлення джентльмена і лицаря, а у «Вартовому» він перетворюється на сухого, доволі обмеженого, малопривабливого суб’єкта, зараженого расовими упередженнями, що робить нещасною його доньку. Водночас, проблеми, що розглядаються у «Вартовому», реалістичніші, ближчі до правди і значно краще розкривають глибоко закорінені протиріччя і біди американського Півдня. Тут спостерігається свого роду деміфологізація і дегероїзація складної соціально-історичної ситуації, що, зрештою, слід віднести на рахунок досягнень цього твору. Власне, якби дати персонажам інші імена і прибрати певні, подекуди дослівні повтори з «Пересмішника», цей роман сприймався б як цілковито самостійний, дуже гідний твір як його читачами, так і пресою.
Якщо вже зайшла мова про імена, розкажіть будь ласка, як Скаут став «Глазастиком» в російському перекладі, а потім знов Скаутом! Це ж цілком перекладацька історія!
У російському перекладі 1963 року хлопчик називався Джим, але це зовсім інше ім’я. Я зробила його Джемі. Прізвисько Джін-Луїзи в оригіналі Scout, що натякає на її спритність, хлопчачість, енергійність. У російському перекладі, який я прочитала ще школяркою молодших класів, її дали найменування «Глазастик». Я тоді вирішила, що це стосується її зовнішності, великих очей. До речі, у фільмі за мотивами роману дівчинка була висока і сильна, з маленькими оченятами – зовсім не така, якою я її собі уявляла через таке прізвисько. Вперше прочитавши оригінал і побачивши Scout, здивувалася страшенно, адже нам в ті часи нав’язувалася думка про суто негативні якості скаутів. Почавши перекладати, перебирала різні варіанти – Пластунка, Спритлик, але нічого не задовольняло. На одній з наукових конференцій з перекладу у своїй доповіді згадала про цю проблему, і учасники майже одностайно почали переконувати мене залишити саме Скаут, мотивуючи повною відсутністю негативних асоціацій. Проведене серед студентів тестування на асоціації з цим словом переконало, що вони цілком відповідають закладеним авторкою смислам. Так Джін-Луїза Фінч і стала Скаутом у перекладі.
Як Вам здається, нинішня генерація читачів Гарпер Лі суттєво відрізняється від читачів першого перекладу? Взагалі, яким воно буде – нове прочитання культового роману?
Думаю, не мені судити, як читачі нині сприймають і будуть сприймати ці романи, здається – добре, бо я бачила в метро хлопчину років тридцяти, який так занурився у книжку, що ледве не впав з ескалатора. А як сприймали перші читачі? Були у захваті, та й чи могло бути інакше? Бо справді ж великий роман!
Спілкувалася Інна Булкіна
