Диригент, художній керівник Державного естрадно-симфонічного оркестру України Микола Лисенко-молодший, правнук великого українського композитора про свого прадіда, діда, батька.
Батько був знаним хоровим диригентом, народним артистом України, професором Національної музичної академії, тож мав усі можливості влаштувати мене у найкращу музичну школу. Наприклад – музичну школу імені Лисенка. Але, напевно, це звучало б трохи дивно: Микола Лисенко вчиться у школі імені Миколи Лисенка. Тому мене віддали не в музичну, а в англійську школу. Хоча я б не сказав, що це була звичайна школа. Вона знаходиться в центрі міста. А російську літературу там викладала Лада Гаврилівна Щербицька.
Я постійно аналізую біографію прадіда. В його житті було дуже багато спонтанного. В п’ять років він почав імпровізувати. Потім він, ще коли був малою дитиною, вимагав від батьків змінити йому вчительку з музики. А вже в дорослому віці він свідомо вибрав шлях розвитку української музики. Все українське в ньому немов вибухнуло.
Професія диригента не вимагає від людини бути блискучим скрипалем або піаністом. Треба мати почуття смаку, міри та вміти керувати колективом, направляти його волю, формувати його емоційний потік. І у нас в роду було багато керівників – від сотника до наказного гетьмана України. Наприклад – Іван Лисенко, який командував українським військом під час однієї з турецьких війн у XVII-му столітті. Або його онук, який був генеральним суддею війська запорізького, це фактично генпрокурор, по-нашому. До речі, у нього було сімнадцятеро дітей. Я думаю, оці 3000 Лисенків, які зараз можна у Facebook знайти – якраз від того могутнього дерева.
Диригент – це теж військова професія. Він фактично командує таким підрозділом потужним. Він мусить мати волю, а водночас – рахуватися з людьми. Він мусить розраховувати все дуже ретельно, але водночас мати натхнення і вміти піти на прорив якийсь, ризикнути. Тобто, це на кшталт військової професія багато в чому. Ну, замість шаблі буде диригентська паличка. Але, я думаю, все це спрацювало. І ось тому – саме диригент, і такий шлях.
Прадід з родиною
Жити на Україні і не любити музику неможливо. Мати Миколи Віталійовича блискуче грала на роялі, батько Віталій Романович, офіцер кірасирського полку, чудово співав. Все це передалося Миколі Віталійовичу. І потім помножилося на ситуацію, адже Лисенко опинився тут під час зародження і формування ідеї української державності. Коли люди дихали творами Шевченка, коли жила Леся Українка, писав Франко, Нечуй-Левицький, Пантелеймон Куліш.
Микола Віталійович опинився у тому місці, де він зрозумів, що ніхто, крім нього, це не зробить. І він почав закладати ці підвалини, розвивав у собі музичність, і ця музичність підкорювала. Тобто, його зброєю була музика. Він її використовував. До речі, він був не тільки композитором. Він був і піаністом, але він був диригентом.
Крім того, він дуже добре відчував мову. З його листування з Нечуєм-Левицьким видно, що він радив йому як літературний редактор. Він також листувався з Іваном Франком.
З пам’ятником Миколі Віталійовичу пов’язано дуже багато. Кожний раз, коли повз нього проїжджаю машиною, я кажу: «Діду, пробач». Мені хочеться заховатися під кермо, бо я розумію, що дуже мало роблю в цьому напрямку, в тому, що я мушу робити. Величезна купа творів чекає. Рок Симфонія – це Рок Симфонія, повинна були Лисенко Рок Симфонія. У Лисенка стільки тем, що їх покласти…
В мене є мрія. Переробити мелодії Лисенка на зразок рок-симфонії. Зробити українську рок-симфонію.
Текст: Владислав Головін