Поп-арт у жіночому виконанні, автопортрет з ластівкою, досвід «життя разом», харківська школа фотографії та понівечені полотна – Марина Полякова розповідає про найцікавіші виставки Києва.
Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узвіз, 34)
Дарина Микитюк називає поп-арт часткою себе, вона так бачить світ. В мистецтві головним Дарина вважає відчуття та емоції, а саме поп-арт загострив (хоч і примітизував) емоційну сторону мистецтва: це неон, рок-н-рол, зірки, яскрава реклама, захват від своєї молодості, своїх необмежених бажань. Цікаво, що за освітою Дарина маркетолог, – і що може бути кращого для співця поп-арту, ніж захопленість брендуванням життя? У роботах Микитюк складні динамічні композиції, лаконічні кольори, які вона буквально зіштовхує на площині. Її цікавить гендер – як сконструйований об’єкт, у якому зустрічаються соціум з психікою. Нещодавно галерея проводила виставку ще однієї вітчизняної прихильниці поп-арту, Pazza Pennello, і зараз ми маємо нагоду порівняти відтінки рефлексії молодих художниць на стиль, який вибухнув 70 років тому.
Я Галерея (вул. Хорива, 49 в)
Середньовічним арт-критикам було просто: якщо художник зобразив ластівку, птаха, який несе на крилах весну, значить, він натякає на воскресіння, повернення з мертвого на живе. Зараз над таким підходом тільки посміються, але ж ось вам – центральною роботою виставки став автопортрет Макова з ластівкою. Людина, що повернулася до глядача беззахисною потилицею, сама є глядачем – дивиться на умовне графічне місто. Зображення людини для Макова рідкість, а от урбаністичні фантазії, ландшафтні варіації, карти, плани – його стихія, розмова про те, що є, і те, що (не)буде. Так, ну а ластівка? Здається, вона все ж таки виступає символом – можливості майбутнього. Й сонце сходить над сірим містом, яке радше нагадує лінію протитанкової оборони.
The Naked Room (вул. Рейтарська, 21)
Молоді художники та арт-менеджери, що вивчилися у Кyiv Аcademy of Мedia Аrts, презентують свої «дипломні роботи», і «жити разом» тут можна розширити до «існувати поруч». Галерея The Naked Room виступила не просто площадкою для експозиції, вона сама – місце її знаходження, внутрішнє облаштування (або, скажімо так, його відсутність – голі стіни), флер молодості та експерименту – стала предметом дослідження. Немало робіт присвячено будинку як конструкту, родині, місцю проживання людини. Наступне нашарування, а їх у проекті багато, це відношення між окремими особистостями, що тягнуться одна до одної та колють одна одну своїми голками.
PinchukArtCentre (вул. Велика Васильківська/Басейна, 1/3-2)
Куратори Дослідницької платформи PinchukArtCentre розбили велику тему на дві окремі виставки. «Перетинаючи межу» – розповідь про харківську школу фотографії (хтось стверджує, що це яркий феномен, а хтось заперечує, що її не було як цільного явища). Тут ми побачимо роботи Андрія Авдєєнко, Сергія Браткова, Олега Мальованого, Міши Педана та інших. Друга частина є персональною виставкою Бориса Михайлова, що вийшов з харківської школи. Почавши як документальний фотограф, він переконливо проявив себе на полі концептуалізму та перформансу: балансуючи на межі «пристойного», і це стосується не тільки оголеної натури, а й взагалі авторського ракурсу.
P.art.com (вул. Рейтарська, 2)
Наостанок – не анонс, а пост-відгук на коротку виставку робіт Ірини Шикури. Виставка ретроспективна, до неї увійшли полотна за декілька років, які демонструють творчу еволюцію Шикури. Слово «розсікаючи» у назві виставки (попри алюзії на Трієра) треба розуміти буквально – авторка ріже полотна, залишаючи у них рвані рани. Дірки й гострий ніж метафорично розкривають процес художнього пошуку: захват від ідеї, наполеглива праця, розчарування від результату, відчай… Те саме творче невдоволення, про яке знає кожен митець: Шикура робить його конструктивним прийомом, ключем до експозиції.