Мистецтво: медіа, мова, почуття, або каляки-маляки – Марина Полякова про найцікавіші виставки Києва

Національний центр «Український дім» (вул. Хрещатик, 2)

Перша гарна новина – Український дім відкараскався від сумнівної честі бути Офісом президента і займається своїм прямим ділом, ось відкрив виставку, велику і резонансну. Друга гарна новина –тут зібрані роботи ведучих українських художників (Савадова, Голосія, Цаголова, Тістола, Гнилицько), створені у плідний в художньому відношенні пострадянський період. Окрім робіт метрів кураторка, мистецтвознавиця Вікторія Бурлака залучила чимало творів представників молодшого покоління у різних техніках. Концепція виставки базується на теорії постмедійної мімікрії, на багаторічних дослідженнях Вікторії Бурлаки про медіазалежність українського новітнього мистецтва. Про те, як панування телебачення, засилля ґаджетів, легкість і доступність цифрового фотографування та відеофіксації змінили оптику художників. Про те, як живопис втратив свої іманентні (здавалося б) властивості і став чимось іншим та заново потребує осмислення, перегляду усталених конвенцій. Оскільки це лише одна з теорій, за допомогою котрої можна вивчати актуальне мистецтво, то виставка не є фінальною істиною, вона скоріш поле для дискусій. І від цих дискусій, від осмислення не сховатися, бо художники свідомо чи підсвідомо зображують соціум, даний нам усім у відчуттях. І іншого у нас немає.

Voloshyn Gallery (вул. Терещенківська, 13 а)

Володимир Будніков представив новий проєкт «Напис», у якому досліджує умови виникнення та існування мови. Він каже, що «взявся до “написання”, чим наче повернув живопис до його буквальної суті – принципу, згідно з яким мова стає живою, “живим письмом”». Що є слово і що є живопис? Яка суть живопису, який його глибинний зв’язок зі словом – з пізнанням світу, з нареченням всіх тварин, викликанням богів, складанням списків кораблів? До речі, живопис Буднікова – це взагалі-то графіка: білий, чорний, сірий. Експресивна аналітика, емоційне препарування, дослідження руху олівця (ручки, пера, пензля), яким народжується напис. Витрушування зі слів всього лушпиння: змістів, означуваних, підтекстів. Залишення зовнішньої форми мови, слова, літери. Перетворення процесу написання у діаграму сейсмоактивності, у каляки, у маляки. Живописно-лінгвістична лабораторія божевільного професора.

Карась Галерея (Андріївський узв. 22 а)

Олександр Бабак погоджується, що живопис це мова. Також він стверджує, що «живопис це почуття і сприймати його треба чуттєво, без будь-яких пояснень». Ось вам і дискусія про природу живопису та про те, чи він помер як специфічний медіум, чи, навпаки, переживає нове народження. Судячи з робіт Бабака – так, живесенький. Перемелює почуття, кричить, співає та танцює серед ланів і садів, на свіжих вітрах, у зелених хвилях. Імпресіоністичну манеру Бабака у зображенні природи хочеться назвати язичницькою, така вона відверта у проявах та вільна від презирливої раціональності. Автор не в вузький лорнет дивиться навколо, а наче п’є кольори та звуки й не може напитися.

Національний музей Тараса Шевченка (бул. Т. Шевченка, 12)

Сьогодні в нас дискусія навколо живопису не вщухає. Та і як її припинити, коли показують роботи чотирьох художниць з Закарпаття, а нічого живописнішого, аніж закарпатська школа, в українському мистецтві немає? Отже, до Києва прибули роботи Одарки Долгош, Олени Кондратюк, Людмили Корж-Радько та Надії Пономаренко, художниць досвідчених, визнаних, ще й викладачів у різних закладах. Звісно, кожна з майстринь має свій голос, який не можна просто звести до закарпатської школи. І тим цікавіша ця гендерно-специфічна виставка – внутрішніми перегуками та контрастами.