Чи є ще люди, які не чули про групу «Ізоізоляція» у Фейсбуці, де бідолахи, зачинені на карантині з дітьми, батьками, котами та собаками імітують відомі картини підручними засобами?
«Матір’ю» флешмоба стала москвичка Катерина Брудная-Челядинова, яка 28 березня (на другий день після бурхливого дня народження) сфотографувала першу роботу, а вже 30-го відкрила групу. І всі збожеволіли. На сьогодні група має 331 тисячу учасників, резонанс збільшується, наприклад, культовий художник Вася Ложкін, якого в групі часто цитують, оголосив конкурс робіт (у співпраці з відомою газетою) із розподілом призів.
Кількома днями раніше Музей Гетті, розташований у Лос-Анджелесі, запустив у Твіттері ідентичний флешмоб. Хай вибачають американці, але рівень робіт там в цілому нижчий за той, що ми бачимо в «Ізоізоляції», немає такої витівки та наснаги. Брудній-Челядиновій ставлять питання – чи пов’язана «Ізоізоляція» з Гетті? Відповідь – не пов’язана, авторка взагалі не знала про ініціативу Гетті.
Ще раніше, три тижні тому в Інстаграмі мешканка Голландії запустила тег tussenkunstenquarantaine, що в перекладі означає «Між мистецтвом та карантином» (здається, це алюзія на популярний голландський телевізійний проєкт Tussen Kunst & Kitsch). Згадаємо також, що «Ізоляцію» вже встигли звинуватити у тому, що вона вкрала ідею фотохудожниці Катерини Рождественської, яка почала робити проєкт «Приватна колекція» (де відомі люди ставали персонажами картин) разом із журналом «Караван історій» ще у 2000 році. Ну і як тут не пригадати давно вже відому спільноту «Сфоткай типа Рембрандт», яка веселила народ і до карантину. Є схожі ініціативи і в інших музеїв, галерей, груп…
Отже, мова йде не про плагіат, а про те, які ідеї носяться у повітрі. Виявилося, що саме образотворче мистецтво чомусь як рідне приросло до карантину. Кінокритик Антон Долін назвав проєкт «торжеством свободы», а масовість пояснив дещо пафосно:
«Депривация, лишение искусства оказалось не такой уж шуткой и ерундой – оказывается, многим людям без него крайне сложно жить, и рассматривание репродукций и цифровых коллекций музеев не может компенсировать эту обделённость. Если невозможно подойти близко, увидеть своими глазами, то нужно войти внутрь картины, стать ей – и так восстановить нарушенный контакт».
Чи дійсно всі ті тисячі учасників і прихильників «Ізоізоляції» та подібних проєктів так вже сумують за мистецтвом, питання відкрите. Очевидно, що цей флешмоб будується на тих же принципах, що і флешмоби взагалі: люди хочуть долучитися до спільної справи, показати себе (своїх дітей та котів), емоційно наповнитись, поспілкуватися, отримати задоволення від реакції публіки. В принципі, базою для нього могло стати щось інше, але стало мистецтво.
Можна припустити, що тут зіграла роль елітарність самого об’єкту. Адже ніхто у здоровому глузді не намагається малювати відомі картини та виставляти їх на публіку. Для цього треба вчитися, бути художником, бо інакше засміють. А тут виявилося, що художником може бути кожний, і картину можна створити з чого завгодно: простирадла, пилососа, чоловіка у перуці, песика, гречки, огірків, ватних дисків, консервних банок, навіть з чарівного дефіцитного імбиру.
Всім страшно, бо незрозуміло, що буде завтра, а «Ізоізоляція» заспокоює, вона емоційно тепла, наповнена гумором, автори робіт веселяться, коментатори не сваряться (майже). А ще, і, здається, це доволі важливий аспект, «Ізоізоляції» працює з сімейними цінностями, які похитнулися з початком карантину. Дійсно, важко знаходитись у чотирьох стінах з дітьми, батьками та тваринами. Проєкт показав, що членів родини можна долучити до своїх фантазій, що разом цікаво, що пенсіонери, які в нас взагалі практично випадають з соціуму, ще спроможні на подвиги.
Важко сказати, чи задумувалася «Ізоізоляція» як дещо снобський клуб для любителів мистецтва. У всякому разі, елітарність дуже швидко зникла під навалою нових учасників, і вже не зрозуміло, хто там любить мистецтво в собі, а хто себе в мистецтві (хоча модерація в групі жорстка, і ми бачимо дійсно кращі роботи). Це в багатьох викликало обурення та навіть спричинило до виходу з групи. З’явилися заклики до того, щоб підняти культурну планку. І перестати фоткати дітей!
Але треба розуміти, що ми маємо справу з феноменом сучасного суспільства та відкритого інтернет-простору. Маси остаточно перемогли вже сто років тому, і ніхто не зможе загнати їх назад у лампу. І мистецтво – не найгірший варіант для того, щоб чимось зайняти ці маси.
Цікаво спостерігати, які картини та художники є найпопулярнішими, причому не тільки в «Ізоізоляції», але й в інших проєктах: «Дівчина з перловою сережкою» Вермеєра, «Крик» Мунка, «Любителька абсенту» Пікассо, «Закохані» та «Син людський» Магритта, «Американська готика» Вуда, «Потворна герцогиня» Массейса, Ренуар, Клімт, Босх, Калло, Ван Гог.
Чи можна сказати, що тут проглядає наша культурна матриця, найпоширеніші у масовій культурі артефакти? Очевидно, що на пострадянському просторі до цього набору додаються роботи Серебрякової, Кустодієва, Васнецова, Кандинського, Малевича…
Але впізнаванність картини не є основним фактором. Чи не найбільш популярною виявилася «копія» кам’яного рельєфу «Лев, що помирає» з Люцерна (Швейцарія). Вона набрала, страшно сказати, 46 тисяч лайків. Можливо, народні маси дійсно щось знають?
Текст: Марина Полякова
