Новий роман Софії Андрухович мав стати однією з головних подій Арсеналу, проте не те сталося, що гадалося. Арсенал відбудеться в наступному році, а великий Роман, в якому дівчина Романа – ненадійний оповідач ненадійної «історичної пам’яті», все одно став подією, нехай віртуальною. Отже ми зібрали опінії у соцмережах, вони часто-густо змістовніші за професійні рецензії (але ж одна рецензія, точніш, – уривок, тут таки є).

Загальний рахунок – 4:1 на користь «Амадоки»

(+) Володимир Єрмоленко: «Амадока» Софії Андрухович – це великий роман. Великий за значенням, за емоціями, за думками, за образами, за історіями. Про Голокост у Галичині, про київських неокласиків, про війну на Донбасі, про пам’ять і забуття. Про українську культуру, єврейську культуру, світову культуру. Про хасидів, Сковороду, Пінзеля та Петрова-Домонтовича. Про українців – хороших, поганих, різних. Кілька епосів і кілька епох в одному тексті. Must must read

(+) Ярослава Стріха: Складно організований роман про те, що ми – це те, що ми забуваємо, на три сюжетні лінії. Нинішня російсько-українська війна, Голокост і Великий терор 30-х, література, що склеює це докупи, і красивенна центральна метафора зниклого озера.

(+) Ірина Нечиталюк: «Амадока» Софії Андрухович роман симбіонт, а радше два романи, які наче випадково потрапили під одну обгортку. … Перший роман цілком завершена історія одного роду, одного міста та однієї війни – як водиться в малому вбачається цілісна панорама. Оповідь тут тримається на розгляданні калейдоскопу буденних фотографій. Читання нагадує пошарове відлущення несуттєвого, аж допоки не дійдеш до осердя болю, разом з героями проживаєш 9 кіл пекла. Боляче, написано так, що я тиждень хворіла і ще більше посивіла. Другий роман про репресії початку ХХ століття (авторка уникає терміну Розстріляне відродження), а точніше це синопсис доль неокласиків.
Роман наскрізно філологічний, стиль нарації від белетризованої документалістики до виразно наукової літературознавчої розвідки (за звичкою шукала підрядкові посилання на джерела інформації)
Сюжет як чаклування шамана, хаотичний рух долями, часом і простором. Дуже багато самоповторів, знову ж наче у молитві чи у маренні.

(+) Тетяна Петренко: «Амадоку» (та й нам усім) пасує фраза з «Американського психопата»: ми просто хотіли вписатися. Не виділятися. Злитися з прийнятним світом, незалежно від того, що за світ це був — світ масового вирізання євреїв, світ знищення української інтелігенції, світ радянської однорідності. Те саме, до речі, зробить і сама Романа — захоче вписатися. Вигадає фейкову сторінку в соцмережах, прийде з красивою, але підробною історією на телебачення. Сіра мишка з холодного архіву, може, вона теж просто хотіла вписатися в цей публічний світ з тисячами лайків під фото й словами підтримки від незнайомих людей. … Романа — ненадійна оповідачка. В її образі також заховано велику пересторогу ХХ століття. Зло банальне. Зло — це звичайні люди. Прості, сіренькі й непомітні. Це ж не погані німці прийшли й винищили половину міста в розказаній Романою сазі про родину Фрасуляків. Це зробили свої — сусіди, які згадали давні образи. Які так і не забули погані бали в школі чи свої заздрощі до сусідського багатства, які хотіли гарно виконувати дану їм роботу з винищення людей.

Але Романа не така, — скажете ви. Її родинна сага — українська, її наміри — чисті. Так, можливо, вона веде фейкову сторінку і розповідає сфальсифіковану історію, але вона своя, хороша. Чи ні?

Коли читачі наближаються до розгадки Романиної ідентичності, героїня вислизає від нас. Щоб розгадати її мотиви, треба зрозуміти всі розказані нею історії. Включно з історією Віктора Петрова (Домонтовича), контроверсійною постаттю української культури. Такий же непримітний і негероїчний, як і сама Романа, цей чоловік виявився шпигуном і подвійним агентом, вижив у м’ясорубці репресій і розстрілів, пережив війну. Ба більше, міг продовжувати свою працю й одружився з коханою жінкою, вдовою Миколи Зерова, Софією. Ким він був? Паскудним зрадником? Авантюрним шпигуном? Інтелектуалом, який ховався у своїй внутрішній еміграції? Наша оцінка вчинків Домонтовича ніяк не залежить від них і від нього. Вона залежить від нас і нашої ідеології. Від того, з вірою в який міф ми живемо. А ще від способу, в який оповідач історії її розказує.

(-) Михайло Назаренко: Софія Андрухович, як відомо, написала нову книжку (звісно, «роман зв’язку часів», звісно, на 832 сторінки, як і годиться). В мережі з’явився один із розділів.

«Богдан не впізнав високого тину, плетеного з темної лози, що слугував парканом для їхнього будинку…»
«Це був портрет Романи і якогось чоловіка на тлі побіленої стіни, в якій усе ж можна було впізнати стіну доволі давню, можливо — історичну».
«— Як ми сюди потрапили? — із зусиллям відкриваючи рот, викручуючи м’яз язика, запитав він».

Тин, що слугував парканом. Стіна, в якій можна впізнати стіну. Викручений язик, не кажучи вже про мову.

Я, звісно, не беруся судити про роман, який не читав; лише висловлю сподівання, що «Амадока» не буде _настільки_ середньостатистичним європейським романом, яким був «Фелікс Австрія». А після прочитаного розділу можу сказати одне: знаєте, Умберто Еко вже написав «Царицю Лоану».