Рефракції, вимкнуті монітори, шалені фрукти та Глазунов за ґратами – Марина Полякова розповідає про найцікавіші виставка Києва.
Триптих Арт (вул. Десятинна, 13)
Олександр Левич писав ці полотна впродовж 22 років, з 1988-го до 2010-го. Вони жили в його майстерні, не маючи великих амбіцій, напівзабуті. Але на прохання галеристки Тетяни Савченко роботи склалися в експозицію, і тут, у виставковому просторі, стало зрозуміло, яку вони створюють прекрасну гармонію, як грають, наливаючись світлом одна від одної. Полотна Левича неможливо назвати ані абстрактними, ані нефігуративними. Одночасно неможливо і конкретизувати, що на них зображено, здається, будинки, здається, постаті, здається, вогнища… Найдоречніше тут взяти на допомогу стани природи: туман, сутінки, піщану бурю, ті оптичні ілюзії, які виникають над розпеченою землею, ту рефракцію, що створює міражі. Якимось дивним чином автор «зашиває» у свій мерехтливий, рухомий живопис і філософію, і історію. З цими полотнами приємно розмовляти, намагаючись розв’язати їхні загадки, приємно ставити до них питання та прислухатися до відповідей.
Знаючи стиль Якима Левича, батька Олександра, можна із задоволенням спостерігати розгортання у часі сімейної традиції, складний експеримент природи – не повторення, а новий щабель, продовження розмови, кольори, які сяють по-іншому, і все ж таки схоже. До речі, виставку продовжено на тиждень, до 21 липня, бо вона того варта.
The Naked Room (вул. Рейтарська, 21)
От в Антона Саєнка абстракція – то вже дійсно абстракція. Сам він порівняв свої роботи зі щойно вимкнутими екранами комп’ютерів. Зображення було за мить, воно ще не розчинилося остаточно у просторі, але вже не згадаєш, що саме ти бачив. Взагалі-то Антон працює з об’єктами, з ленд-артом. Живопис не є його основним напрямком, і тим цікавіше подивитися на художника з іншого боку. За словами кураторів, роботи, які вони побачили у майстерні та запропонували виставити, були не тими роботами, що дійшли до експозиції. Виявилося, що автора цікавить процес більше, ніж результат, тож Саєнко встиг переписати полотна кілька разів, створюючи нові нашарування. І те, що можна побачити на виставці, – лише пауза у нескінченному процесі створення живопису, вхоплена мить.
Portal 11 (вул. Трьохсвятительська, 11)
Що може бути найкращим втіленням літа? Теплі вечори, ароматні квіти, ласкаві води? Так, а ще фрукти. Яскраві, налиті соками, солодкі, як мед. Ті фрукти, що зріли у райському саду на початку історії. Скульптор Микита Зігура (а з братами Зігура галерея працює багато) зробив проєкт простий і вишуканий – так би мовити, портрети фруктів, дари природи крупним планом. Кожний фрукт став представником незчисленних мільярдів своїх родичів, і всі вони злилися в один, найголовніший, найпихатіший, найкрасивіший. Чорне яблуко сяє гордістю японських садівників, які вивели таке диво. Блакитний гранат увібрав у себе величезне небо Азії з його жаром, хмарами та зорями. А познайомитися з фруктами Зігури можна ще на вході – на стіні галереї тепер висить головний едемський плід, яскраво-зелене, як спина біблійного гада, товсте та блискуче яблуко.
Музей Івана Гончара (вул. Лаврська, 19)
Ну, про цю виставку чули, мабуть, усі. В травні в музеї Петро Порошенко презентував картини із сімейної колекції. Побачити тоді їх не встигли, бо на полотна був накладений арешт, – і сьогодні вони заґратовані та закриті колючою проволокою. Саме так, за ґратами, музей вирішив їх демонструвати, бо неможливо пропустити таку нагоду. Полотна, які багато хто розкритикував за те, що вони далеко не першого ешелону, російських авторів і взагалі було б із-за чого галасувати, стали артоб’єктом, витвором сучасного мистецтва, в якому контексти важливіші за тексти. І це дійсно прекрасно: картина одіозного Іллі Глазунова, що її має в колекції колишній український президент, тепер висить у непокірному Києві за ґратами. Краще не придумати.
