Межигір’ю, місцевості на північ від Києва, біля села Нові Петрівці, ще довго не відмитися від слави резиденції одіозного «проффесора», любителя золотих батонів Януковича. У цьому статусі воно стало символом корупції та несмаку. Але Янукович – тільки розчавлена мурашка на тому старовинному палімпсесті, куди записане минуле Межигір’я, бо від князівських часів (можливо) і до більшовицьких тут існував Межигірський Спасо-Преображенський монастир, або ж Білий Спас, названий так по головному храму.

Правий берег Дніпра славиться своїми примхливими пагорбами, або ж (гордовито) горами, вони і дали назву місцевості. Там, де ущелина розмикається, виходячи до ріки, і з’явився монастир. «Местоположение прелестное – истинно монастырское!» – писав 1850 року Андрій Капустин, архімандрит Антонін. А от коли з’явилася обитель, – питання складне. У літописах існування монастиря фіксується з XIV століття, але хіба може якийсь там документ перемогти красиву легенду? Вона переказує, що заснований монастир був в той самий рік, коли Володимир Святославович хрестив Русь. Вона ж пов’язує монастир із Андрієм Боголюбським (легендарним засновником Китаєва), який вперше отримав у своє володіння сусідній з Межигір’ям Вишгород 1149 року, вдруге – 1154 року. Здається, батьківський дар Боголюбський не полюбив, бо втік звідти на Суздальщину через рік, прихвативши ікону Володимирської Богоматері із жіночого монастиря. Завершуючи легендарну частину, зауважимо, що від монастиря – якщо він був – після монгольської навали 1240 року свідоцтв не залишилось.

За Великого князівства литовського монастир виринув з небуття і тоді саме попав на сторінки літопису. Монастирем офіційно опікувався рід волинських князів Острозьких, які походили, здається, від Володимира Мономаха, діда крадійкуватого Боголюбського. Наприкінці XV століття обитель розорив Менглі I Герай, кримський хан, який тоді за підтримки Москви воював із литовцями та поляками. Історик XVIII століття Яков Маркович писав, що монастир 1523 року вигорів, – можливо, він мав на увазі ще напад Герая, бо відомо, що саме 1523 року монастир був переданий королю польському Сигізмунду I, який дозволив українському духовенству відбудувати Межигір’я, – тоді ще у дереві. Результати відбудови XVI–XVII століть і зафіксував голландський художник Абрахам ван Вестерфельд, який прибув до Києва з литовським військом 1651 року. Після того, як малюнок був готовий, литовці спустошили монастир. В районі Вишгорода з литовцями билися козаки полковника Антона Ждановича, а вигнав ворогів зі зруйнованого Києва Богдан Хмельницький.

З XVII століття Межигірський монастир розквітнув – він став військовим монастирем Запорізької Січі, отримав землі (у тому числі сам Вишгород), чималі грошові надходження. 1690 року завершилося будівництво барокового Свято-Преображенського собору. У 1840-х роках Тарас Шевченко написав вірш «Чернець», в якому з Подола «в червоних штанях оксамитних», пристукуючи закаблуками, йде до Межигір’я старий козак, щоб стати там ченцем.

Аж до Межигорського Спаса

Потанцював сивий.

А за ним і товариство

І ввесь святий Київ.

Дотанцював аж до брами,

Крикнув: «Пугу! пугу!

Привітайте, святі ченці,

Товариша з Лугу!»

Свята брама одчинилась,

Козака впустили,

І знов брама зачинилась,

Навік зачинилась

Козакові. Хто ж цей сивий

Попрощався з світом?

Семен Палій, запорожець,

Лихом не добитий.

Семен Палій (1640–1710) – полковник, керівник антипольського повстання, учасник Полтавської битви. Його зраджував Мазепа, тримав в острозі Петро I, а закінчив життя старий солдат у Межигір’ї. Є у Шевченка і малюнок монастиря, і не можна не оцінити Тараса як графіка, так ретельно пробудована тут складна перспектива.

1717 року монастир знов вигорів (це вже не дивує) і за п’ятнадцять років оговтався. Але слава його вже згасала. 1787 року він був зачинений Єкатериною II – кажуть, що правителька страшно розсердилася, бо хотіла відвідати обитель, а вона візьми й запалай (не може бути!) напередодні. Але насправді тоді імператриця спразнила багато монастирів.

У XVIII столітті була в імперії idee fixe – виробництво власної порцеляни, не гірше за мейсенську. Монастир зачинили, але натомість в Межигір’ї знайшли поклади каоліну. Так, наприкінці галантного століття, розпочалося славетне життя Межигірської фаянсової фабрики, яка проіснувала сто років. Добре, що монастир не зруйнували, – доки не прийшли комуністи, це було не в тренді. Він так і стояв на березі Дніпра, як на малюнку Федора Солнцева 1843 року.

Відродилася обитель 1886 року і невдовзі стала жіночою. Пам’ятаєте відому серію листівок «Привіт із Києва»? Про монастир писати «привіт» біло якось незручно, то ж написали «поклон».

Ірина Кноррінг, майбутня поетеса-емігрантка, а у 1918 році ще зовсім дівчинка, дачниця у Пущі-Водиці, залишила спогади про прогулянку до монастиря: «Наконец мы пришли в монастырь. Этот монастырь на берегу Днепра. Дядя Алеша, Папа-Коля и Дёма купались, я им очень завидовала, конечно. Потом в монастыре пообедали и пошли гулять. Я осмотрела Днепр. Он довольно широк, но там ужасные мели. Даже видно. Потом в монастырю стали звонить к вечерне. Ах, какой это был прекрасный звон! Он был такой легкий и приютный, прямо прелесть. Мы пошли в собор. Ну, там мне ужасно понравилось! На иконных рамах сделаны листы и виноград – золотые (или позолоченные), а на верху рам по амурчику раскрашенному. И монашки в черном, в своих шапках. И везде такой покой, молчание. Пойду в монашки». Звісно, ніхто нікуди піти вже не встиг. Духовне життя тут вирувало до 1919 року, потім монастир зачинили,  а зруйнували, зірвали вибухівкою, у середині 1930-х.

Проте почекайте трохи, бо після революції в монастирі відкрилася керамічна школа, яка пізніше стала художньо-керамічним технікумом. Це була коротка, але дуже красива сторінка, тут викладали учні Михайла Бойчука Василь Седляр, Іван Падалка, Оксана Павленко, тут вирувала молодість та творчість. У Спасо-Преображенському соборі зробили музей. Учні та педагоги виглядали ось так – немов на полотнах старих майстрів. Багато хто з них загинув у 1930-ті, а тих, хто вижив, примусили забути неугодні владі ідеї українського відродження.

Після того, як зачистили пам’ять про духовне та художнє, у Межигір’ї запанувало номенклатурне – тут з’явилася державна дача. У травні 1959-го на ній побував Микита Хрущов, який прибув до Києва, щоб вручити другий орден Леніна. Генсека приймали і супроводжували високі чини, зокрема Петро Шелест, тоді перший секретар Київського обкому. Він записав: «Во второй половине дня мы и все сопровождающие его в поездке, и почти все члены Президиума ЦК КПУ собрались на даче в Межигорье. Н. С. Хрущев организовал стендовую стрельбу по летающим тарелочкам с призами, он сам был отличным стрелком». Ось такий «головний по тарілочкам»!

Ну а після того, як вітром унесло і радянську номенклатуру, прийшли справжні хижаки. Гектари, захоплені Януковичем, оточила височенна огорожа. Межигір’я перетворилося на рай, але то були комфорт і краса для небагатьох обраних. Поки ми мріємо, що вся Україна колись стане дивним куточком Європи, паркани ростуть і ростуть. І хоч зараз ходять чутки про відродження монастирю, як раніше вже не буде, і не буде ідилічної пристані на Дніпрі, з якої можна було піднятися до старовинної обителі.

Текст: Марина Полякова