Днями Києвом поширилася добра новина – будинок Баккалинського визнано об’єктом культурної спадщини.
Для міста, де постійно зникають старовинні споруди, – про загибель прибуткового будинку Уткіна ми нещодавно писали, – це дійсно неабияка подія. Громадській організації «Мапа Реновації» вдалося довести київській владі, що будівля на вул. Іллєнка, 30 має отримати статус нововідкритої пам’ятки культурної спадщини. Щоправда, будинок вже знаходиться у критичному стані, тож його подальша доля невідома…
У 1877–1878 роках відбулася чергова Російсько-турецька війна. На одному боці у ній виступала Російська імперія із союзниками, на другому – Османська імперія. Балкани горіли у вогні, дві цивілізації, християнська та мусульманська, запекло воювали за невеличкий шматок землі, назви «Шипка» та «Плевна» узнав весь світ. У лавах російської армії існували полки Український, Київський, Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Волинський та ін. В одному з них, можливо, служив 42-річний Пилип Степанович Баккалинський, уродженець Київщини. 1908 року, коли він відійде у вічність та упокоїться на Лук’янівському кладовищі, його могила матиме статус поховання героя війни.
Але до того ще було далеко, коли Пилип Степанович, підполковник у відставці, придбав на торгах землю на Лук’янівці, на тодішній вул. Великій Дорогожицькій, 80. Це сталося у вересні 1899 року, і за два роки на ділянці був зведений із світло-жовтої цегли місцевого виробництва одноповерховий будинок з головним входом та шістьма вікнами по фасаду, типовий для київської забудови. Сьогодні цей район – майже центр міста, але на початку XX століття Велика Дорогожицька вулиця (що кількома десятиріччями раніше звалася Загородною), залишивши ліворуч Лук’янівську тюрму, швидко губилася у зеленому передмісті з кладовищем.
Про життя Пилипа Степановича у новому будинку нічого невідомо. Але ми можемо спробувати реконструювати один його день. 14 листопада (за старим стилем) 1902 року на розі вулиць Великої Дорогожицької та Макарівської (зараз вул. Академіка Ромоданова), тобто за один квартал від будинку Баккалинського, відбулося освячення притулку для глухонімих дітей. Оскільки притулок знаходився під егідою Опікунства імператриці Марії Федорівни над глухонімими, на освячення прибули поважні персони на чолі з тодішнім київським губернатором Ф. Ф. Треповим та міським головою В. М. Проценко. Лунали промови, священник відслужив молебень. «Въ заключеніе присутствовавшимъ было предложено шампанское. Во время тостовъ воспитанники пріюта подъ непосредственнымъ руководствомъ и съ помощью своей учительницы довольно ясно нѣсколько разъ прокричали “ура”», – писала наступного дня газета «Киевлянинъ». Очевидно, така подія викликала чималу увагу мешканців району, не здивуємося, якщо серед зівак того дня знаходився й Пилип Степанович Баккалинський. Його ділянка була, до речі, набагато меншою, аніж приютська, – 486 проти 1200 квадратних сажнів.
А, можливо, 71-річний Пилип Баккалинський переймався 27 травня 1906 року, коли вулицею рознеслася звістка, що вночі у вікно будинку номер 25, де теж жив військовий, полковник у відставці Іван Соколовський, залізли злодії та винесли речі загальною вартістю 150 рублів. Уявимо, як Пилип Степанович ходив кімнатами, перевіряв, чи добре зачиняються вікна, та міркував, що треба на ніч взяти ближче рушницю, щоб показати тим злодіям, хай тільки спробують лізти!
Відомо, що після смерті Пилипа Баккалинського будинок із мезоніном успадкували його нащадки, які здавали половину помешкань, – наприклад, там жила сестра-плакальниця Естер-Геня Мордковна Кочержинська. Після встановленні у Києві влади більшовиків будинок був націоналізований.
1923 року вулицю перейменовали на честь Ювеналія Мельникова, підпільника соціал-демократа, а перед війною поряд з домом Баккалинського виріс п’ятиповерховий житловий будинок для особистого складу Дніпровської військової флотилії, і особняк підполковника відразу став маленьким.
Текст: Марина Полякова
Зображення з відкритих джерел
