В український прокат вийшов «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, знятий 2022-го. Це перший ігровий повнометражний фільм у доробку режисера, але народну традицію святкування Маланки – яка проходить через увесь «Памфір», – він вже досліджував у документальній стрічці «Красна Маланка» (2013). «Памфір» розповідає про життя мешканців забутого богами буковинського села, про складні сімейні стосунки, про звабливе зло, яке розповсюджується крізь таємні тунелі контрабандистів, про те, що ховається під масками, про тонку межу між звіриним і божественним у людині… В цілому українська публіка зустріла «Памфір» приязно, щоб не сказати захоплено, він отримав масу позитивних рецензій, але є й зауваження та питання до сценарію і монтажу. Інший Київ прислухався до думок професіоналів у різних сферах, які стали першими глядачами фільму.

(+) Михайло Назаренко, літературознавець, критик, письменник

По-справжньому хороше кіно (я би навіть сказав – чергове хороше українське кіно, що неабияк тішить). Традиція очевидна: параджановські «Тіні», колообіг камери в «Камінному хресті», та ще, мені мариться, червоний танок опричників з Ейзенштейна. І водночас – ще одна традиція, значно новіша: Жадан. «Дике поле», «Мої думки тихі» й от «Памфір» – кожен фільм по-своєму підхоплює деякі (не всі!) теми «Ворошиловграда». Зокрема – знаходження свого місця у світі через символічну смерть у рідному ландшафті. (А ще, як уже зауважили критики, «Памфір» переносить жанрову модель вестерна на Буковину.) Перед пожежею на стіні молитовного дому читаємо «Бог є любов», після пожежі й поспішного ремонту – просто: «Бог є». Фільм, зокрема, і про це: Бог є. А що саме Він робить – нам повторюють двічі (не спойлерю). В фіналі світло в кінці тунелю виявляється не смертю. Фінальне питання «Хто ти такий?» – на відміну від роману Чеха – отримує відповідь. З’являється титр: «Памфір». По-справжньому хороше кіно.

(+) Катерина Добровольська, галеристка

Найкраще, що я дивилась з українського кіно, та і взагалі за останній час – за всім, що не візьми. Кожну секунду тримає, кожен кадр витвір мистецтва, жодного зайвого слова чи руху – це відчуття, коли пірнаєш з першої хвилини, а потім, на титрах така: «а як же тепер?» Непростий, вартий, прямо пишаюся, що він у нас є…

(+) Юлія П’ятецька, журналістка

Перше, ніж дивитися, глянула якісь реци, як завжди, чортішо: «містить складові вестерну, палітра зібрана з кольорів та орнаментів». Ну круто. Коли палітра з кольорів. Але ж в вестернах завжди перемагає справедливість і супергерой, який її уособлює. Де там в «Памфірі» вестерн? Мальовнича Україна, родинний епос, із своїми злочинами і карою, споконвічна ієрархія регіону із своїми мордами і таксами, побутова драма, яка весь час невпинно набуває об’єму, набухає і набухає, втягуючи в себе і рідну землю, і кров, і піт, і гімно («Їж гімно!» – «Може, не треба?»), і кохання, і всі сльози світу, і Бога старенького. «Може, з Богом треба жити, як з батьками, – до певного часу. А потім вже окремо». Замкнуте коло, з якого не вирватись. Я не пам‘ятаю, щоб в мене так псувався настрій від українського кіно, і не тому, що воно слабке і дурне, а тому, що дуже міцне, безжальне, щире і професійно зроблене на всіх рівнях. Це видатна робота. Я всіх вітаю. Але, бляха, я не хочу, щоб отак все відбувалось навіть в кіно. Я хочу, щоб Памфір повернувся – хоч з того світу, хоч з цього, і всім начистив морди. От тоді буде вестерн. Закликаю дивитися.

(+) Ольга Грицик, телеведуча, журналістка

Я хотіла з ним переспати, щоб з’явилися слова, але їх все одно небагато – крім того, що це дуже красиве, дуже точне і дуже органічне кіно. Це, як кустуріца (господи, прости), тільки краще. Чути, що його народжували довго – шукали локації і акторів, шукали гроші, але врешті це сто зі ста. Така органіка, що часом, здається – дивишся документалку. Кіно, після якого довго відходиш і ще довше рефлексуєш. Як сказав виконавець головної ролі, це ніби лабіринт – можна передивлятися безкінечно і щоразу знаходити щось нове. Ідіть, кажу вам.

(+/-) Леся Ганжа, журналістка

Мені теж сподобався «Памфір». Головні герої просто фантастичні. І проблема екзистенційної втечі («на заробітки») прокопана глибоко. Чи знайшла я до чого доколупатися? Та авжеж. Є там тема сісєк, яка не до кінця мені розкрита. І це сіськи матері. Памфір, за сюжетом, живе між двох зол, які змагаються за його душу: перше зло –  контрабанда, друге – рідна мати. Саме через матір трапляються найгіркіші події в особистому житті героя – втрата дитини, розлад з батьком і зрештою трагічний фінал. Мати – хоч на вигляд бабка-кульбабка, але ж сіра кардиналка (рулить «коридорами») й уособлення душної традиції («як люди скажуть»). Мати – зваблива як дияволиця («гарна ж ти Мотря» чи як там її). Тому про матір хотілося б більше. Бо от чесно – чого вона аж так раптово побігла до своєї подружки-прикордонниці, я не просікла. При таких талантах – і така несподівана тупість. Але, як навчив мене вітчизняний кінематограф, якщо глядачу щось неясно, значить багато назнімали, а драматургічною логікою пожертвували при монтажі. Це, можна сказати, єдина родимка, яку «Памфір» успадкував від нашої кінотрадиції. А щодо решти – фільм чудовий.

(+/-) Володимир Коношевич, журналіст

«Памфір» нашумів. І не дарма. Змістовна історія, сюжет, картинка, акторська гра, за яку не соромно. Все ок, якби не фінал. Для себе я давно відмітив одну з проблем українського кіно, назвав її «проблема третього акту». Це коли дві третини фільму за#ісь, а остання зім’ята. Конфлікти не вирішені, чого герой вчинив саме так незрозуміло, і нафіга в кадрі з’являється бог, якщо фільм був про бандитів. Третій акт «Памфіру» теж викликає запитання. (Свої запитання Володимир поставив режисеру в інтерв’ю на Bird In Flight і отримав цікаві відповіді. – InKyiv) …Якщо не дивилися і не збираєтесь – покайтесь і біжіть у кіно. Картина годна.

(-) Олена Шагоян, сценаристка, критикиня

Очень ждала этот фильм, как откровение и удивление, только и слышала о нём – шедевральный, уникальный! Надежды не сбылись. Операторская работа на высоте, режиссер старался, музыка интересная, а какие удивительные костюмы, маски, краєвиди, проникновение в толщу уникального языка, игра актеров. Все по отдельности случилось. А вот цельной истории, которая бы меня потрясла, не было. Как-то все отдельно. Ждала карнавализации, как мистерии, увидела лишь как декоративный прием, не более. Для меня этот фильм – отличный черновик. Весь вечер потом крутила в голове, как бы я сплела историю одной семьи через карнавал. Карнавал жизни и смерти.

Думки зібрані з відкритих Facebook-сторінок