Інтерв’ю з митцем у просторі його виставки – окремий жанр. Сергій Мазураш, журналіст і фотограф, поговорив із художником та колекціонером Олександром Яновичем у залі Центрального будинку художника, де проходить велика виставка Яновича «Далі Є…» (живопис, графіка, скульптура та об’єкти).

СМ: Дякую, що погодився поспілкуватися саме тут. Це найбільша твоя персональна виставка?

ОЯ: Ні, найбільша за площею була у Львові, у галереї Возницького.

СМ: Скільки років було Олександру Яновичу, коли він відчув, що його покликання живопис?

ОЯ: Я, здається, ніде не казав, що живопис моє покликання!

СМ: Ну, ти ж позиціонуєш себе як художник?

ОЯ: Так. Звичайно. Але не тільки як художник. Це лише одне з моїх різних життів. І, власне, живопис це теж тільки складова частина мого життя як художника. Ти ж бачиш на цій виставці і скульптуру, і графіку. А є ще перформанси, інсталяції. Це просто я так живу. Тобто, живопис – не покликання. Покликання мого життя – це моє життя.

СМ: Добре. Є така відома історія: колись у Парижі мешкав біржовий брокер. Як і ти, частину життя був мореплавцем. Йому таланило. Він добре заробляв, мав гарну професійну репутацію і пристойне житло. Кохана дружина подарувала йому цілий оберемок діточок. Цей пан товаришував з митцями та збирав колекцію творів імпресіоністів. Іноді малював сам. Одного разу брокер вирішив своє життя повністю присвятити мистецтву. Через деякий час він втратив усі статки. Дружина забрала п’ятьох дітей і пішла від нього. Його подальше життя було досить складним. Але весь світ згадує цього брокера, як одного з найяскравіших художників. Мова, звісно, про Поля Гогена.
Як ти вважаєш, у сучасній Україні художник може прогодувати себе і родину, займаючись виключно творчістю? Без необхідності, як у тому анекдоті, «ще трохи шити вдома»?

ОЯ: Це запитання трохи не за адресою (сміється). Якби я намагався прогодувати себе мистецтвом, то, мабуть, якось відрефлексував би. Але, повторююсь, я цим не заробляю. Я цим живу. Що до шановного Гогена та його дітей – треба домовитись з моєю дружиною, що вона не піде, поки дітей не буде п’ять. Зараз трохи менше. Якщо серйозно відповідати на твоє питання – звісно, так! Дуже багато художників живуть з того, що продають свої картини. Або працюють під замовлення. Або десь викладають мистецтво.

СМ: Більшість твоїх картин це нефігуративний, абстрактний живопис. Згідно з Вікіпедією, філософською основою абстракціонізму є верховенство чуттєвого, інтуїтивного. Мені цікаво, як це все співіснує у тобі: раціональне, прагматичне (як бізнесмена) і чуттєве (як митця)?

ОЯ: Бізнесмен, скоріше, у минулому. Хоча бізнес продовжує існувати, я ним вже майже не керую. Стосовно інтуїції і всього іншого. У мене щось є всередині, що весь час хочеться кудись виплеснути. Досить тривалий час я був впевнений, що це, скоріш за все, будуть якісь слова, тексти. Але життя повернулося таким чином, що мені чи бракує слів, чи слова будуть потім, пізніше. Бо це прямі емоції. Абстракція ж, якщо зроблена гарним художником, і я не про себе зараз, про інших, – це мистецтво прямої дії. Коли ти підходиш до роботи, тобі не важливо, що саме там намальовано – дерево, якась тварина чи пейзаж. Але звідти пре така енергія, що ти розумієш: вау! Тобі вже хочеться щось роздивитись. Або, може, вона просто створює настрій.  У мене бувало таке, що я підходив до картини іншого художника і бачив – щось у ній є. Потім читав назву і виявлялось, що, побачивши картину, я подумав саме про це. Я навіть такі роботи купував, якщо міг. Бо це приклад прямої ідеї абстракції.

Я сам так намагаюсь працювати, бо чітко розумію, що ніколи не навчусь малювати як професійний художник з академічною освітою. Оці провали в освіті будуть існувати завжди. В тому числі й тому, що я не збираюсь їх закривати. Ніколи не скажу, що це не потрібно. Але у мене на це немає часу, бо значну частину свого життя я вже прожив. І мені хочеться далі жити. У мене були вчителі, які вчили чомусь одному, а я навчився геть іншому – тому, що ти бачиш на цій виставці. Бо жоден вчитель не здатен витіснити моєї біографії, мого досвіду, моїх 45–55 років життя. Знання від вчителя можуть лише співіснувати з моєю особистістю. Витіснити – ні. Я буду робити так, як відчуваю. Навіть не як вмію, а саме як відчуваю. Все що я роблю – це автопортрет. До речі, я чи не єдина серед знайомих мені художників людина, що не малювала у дитинстві.

СМ: Як це починається? Є чисте полотно. Є фарби. Ти перед початком бачиш у голові готовий результат, чи все відбувається спонтанно?

ОЯ: По різному. Але я завжди люблю підходити до чистого полотна. Воно мене просто притягує. Я відчуваю, якщо зараз не почну і потім не продовжу, і не закінчу, цього ніхто ніколи не зробить. Це і є сутність творчості для мене. Абсолютна індивідуальність.
Хтось прийде і скаже – це схоже на те, ти під впливом того… Так! Я взагалі під впливом всього! Все, що є в моєму житті, на мене впливає. І спілкування з художниками. І перегляд чужих робіт. І, навіть, наша з тобою розмова зараз – це також впливає на мою творчість. Так ось! Найцікавіше – саме наближення до чистого полотна. Перші рухи найкращі. Мої найвдаліші роботи – ті, у яких мені не вдалося спотворити те, що я вклав у них за перші 5–10–15 хвилин.

СМ: Зупинятися важко?

ОЯ: Практично неможливо. Тут я схожий на багатьох художників. Коли б прийшов досвідчений майстер і сказав: «Стоп! Кидай! Не треба далі!», – він став би мені найкращим другом. Зупинятись вчасно дуже важливо. Бо у мене стільки робіт перероблених, що це просто катастрофа. Їх десятки в майстерні під сходами. Або я їх закінчу, або вони мене, або хтось колись просто замалює.

СМ: Твоя дружина вже досить довгий час працює директоркою галереї «Білий Світ». Через неї проходять тисячі мистецьких робіт. Це не рахуючи картин, що вона бачила у інших галереях чи музеях. Тож її візуальний досвід заслуговує на повагу. Чи може вона спитати у тебе: «Сашко, що ти хотів сказати цією картиною?»?

ОЯ: Жоден галерист не стане питати про це художника. Стосовно моєї дружини – вона мене весь час сварить. Коли хоч раз за щось похвалить – це вже подія року. Але це дуже не часто відбувається. Вона мій головний критик.

СМ: Я бачив значну частину картин з твоєї великої особистої колекції сучасного українського мистецтва. Серед них майже нема робіт з ознаками академізму, соцреалізму чи салону. Це якесь внутрішнє табу, чи перераховані стилі просто не відповідають твоєму смаку?

ОЯ: Просто більшість робіт я придбав напряму у художників, з якими спілкуюсь. Якщо я з ними спілкуюсь, то, скоріше за все, їх творчість мені подобається. А подобається мені саме сучасне мистецтво. У колекції є якісь академічні роботи, де видно, що це корова, а це ліс, а це ріка…

СМ: Чому в Україні досі не працює класична схема, коли художник малює, а оцінює твори, рекламує митця, шукає покупців арт-дилер?

ОЯ: Трохи працює, але зовсім недостатньо. Бо в Україні цивілізованого ринку мистецтва, за світовими зразками, не існує. Я вже десятки разів казав на різних рівнях, що головна причина того, що українське мистецтво недооцінене, полягає в тому, що надто мало робіт сучасних українських художників є у постійних експозиціях музеїв і державних галерей. Тільки тоді, коли вони будуть постійно там знаходитись, і арт-дилер, і галерист зможуть скласти ціну, що відповідає справжній вартості тієї чи іншої роботи. У нас є два-три художники, про яких знає вся Україна. І це все. Більшість художників недооцінені, а хтось переоцінений. Переоцінені не тому, що вони погані, а тому, що розрив між недооціненими і переоціненими просто катастрофічний. Розумієш, про що я?

СМ: Так, розумію. Дякую, друже! Мені здається, комусь наша розмова буде цікава!

Світлини: Сергій Мазураш