9 травня у національний прокат вийшов ігровий фільм «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» режисера Тараса Томенка, прем’єра якого відбулася 2021 року на 37-му Варшавському кінофестивалі. Важливо не плутати його з документальним фільмом «Будинок “Слово”» Тараса Томенка, знятим 2017 року. Чому їх два – зараз з’ясуємо.
Одним із винаходів радянської влади були багатоквартирні комфортні будинки для художників, медиків, літераторів, співробітників НКВС тощо. Кооперативний будинок «Слово» у формі літери «С» зведено у столичному Харкові 1928 року для радянських письменників. На позір, такі будинки були турботою про еліту нової соціалістичної держави (прості робітники тулилися в бараках та ущільнених комуналках аж до появи хрущовок), але у роки сталінських репресій вони стали чимось на кшталт «Паноптикуму» – ідеальної в’язниці, яку придумав у XVIII столітті англійський філософ Джеремі Бентам.
За ідеєю Бентама, наглядач знаходився у центрі круглої будівлі й таким чином міг цілодобово слідкувати за в’язнями. Як показали сценаристи Тарас Томенко і Любов Якимчук, квартири й телефони мешканців «Слова» прослуховувалися. До того ж проживання літераторів в одному місці полегшувало контроль за ними. Це була не очевидна, але тотальна тюрма, «пастка», як назвав будинок Микола Хвильовий. Вхід до пастки супроводжувався ейфорією від усвідомлення, що твої таланти визнані молодим радянським суспільством, ти дотичний до створення нового світу, – але вийти з неї більшість мешканців будинку змогла тільки через сталінські тюрми й табори. Три десятки літераторів були розстріляні. Тих, кого не репресували, залякали й зламали. «Будинок “Слово”» розповідає про короткий відтинок часу, коли стався перелам від більш-менш нормального життя до появи перших нічних «воронків», які назавжди забирали людей. До страху репресій додається холодний жах від усвідомлення того, який голод на селі, до чого призвела колективізація, яку письменники славили.
Робота над фільмом тривала багато років, за той час співавтори сценарію провели велику кількість архівних розвідок і створили документальний фільм, про який сказано на початку. Вони розповідали на прем’єрі ігрової кінострічки 8 травня в Українському домі – коли робота розпочалася, тема Розстріляного відродження, а саме вона є нервом обох фільмів, мало цікавила державу і глядачів. Любов Якимчук згадує, як суспільно-політичні події цю тему крок за кроком актуалізували, – спочатку Революція Гідності, потім напад Росії, потім повномасштабне вторгнення. Вибух цікавості до української історії та культури викликав імена репресованих із небуття – хоча тоталітаризм мріяв викреслити їх назавжди – і сьогодні вони всюди: виставкові проєкти, радіо, музика, книжки… Тепер письменники й поети зовсім ожили – завдяки магії кіно.
Коли Майк Йогансен вперше визирає з вікна, його взнаєш. Узнаєш профіль Леся Курбаса і кучері Михайля Семенка, важкі повіки Раї Троянкер. Актори неймовірно схожі на реальних прототипів, але зроблено це без натуги й зайвого гриму – «всього-на-всього» прекрасний кастинг. Стрижнева роль віддана Миколі Хвильовому (В’ячеслав Довженко), він, протагоніст, несе на плечах весь тягар цієї моторошної історії про знищення найкращих.
Антагоніст Хвильового Володимир Акімов (Дмитро Олійник) – хробак, який заповз у ком’юніті письменників під виглядом наївного поета-початківця. Це персонаж вигаданий, і це той самий наглядач, який має бути у пристойній тюрмі. А ще він є уособленням зла, яке лізе на Україну зі сходу. Молодий актор переконливо показав процес перетворення маленької закомплексованої людини на тирана. Варто підкорятися йому і терпіти наругу, чи треба вбити тирана? Фільм намагається дати відповідь.
Звісно, ігрова стрічка – не наукова стаття, її завдання – розповісти історію цікаво, яскраво, зрозуміло широкій аудиторії, від чого неминуче виникають спрощення. Спрощений і образ Миколи Хвильового, його біографія до 1933 року означена пунктирно – червоний командир, революційний письменник… Детальніше знайомство з життям Хвильового занурює у дуже складну епоху, коли люди свято повірили у революцію, рівність і братерство, кілька років проливали кров (Хвильовий воював проти білих, німців, прибічників Скоропадського, армії УНР), а потім, усього за 10–15 років, стали жертвами червоного молоха. Не варто робити ні з кого ікони, сьогодні, можливо, ми б відчайдушно «сралися» у соцмережах і звинувачували один одного у «невірних» поглядах. Але до болю у серці прикро, що більшовицька влада вирвала з української культури ці яскраві індивідуальності, найсильніші таланти, людей, які могли мислити креативно і дивитися далеко вперед.
Попри важку тему, це динамічний, міцно зроблений фільм. У ньому є печаль, але й багато краси, сміху, закоханості, комічних ситуацій, віршів нарешті! Є віртуозні довгі сцени, зняті без монтажу. Є складочки на грубих радянських панчохах, тонкі мундштуки, ебонітові телефони, увесь антураж епохи, коли надія на краще ще не змінилася звичним страхом.
Прокат фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» розпочався 9 травня, коли Росія, немов «контрамот» з повернутим у минуле обличчям, билася в пароксизмі «побєдобєсія». 13 травня – 91 рік від дня самогубства Миколи Хвильового. Пройшло вже майже сто років від Великого терору, а ми все говоримо і говоримо про нього, про травми радянської колонізації, і не можемо виговоритися – тим часом наші землі й душі знову намагаються колонізувати. Чорно-білий монохром стрічки (в ній лише один кольоровий кадр) – як свіжий цемент новобудови «Слова», що забиває легені й не дає дихати, як попіл Клааса (Миколи, Михайля, Леся, Остапа…), що нагадує: ніколи знову.
Тарас Томенко говорить: «Ми десять років носили цей фільм у собі, тепер ви носіть, тому що ми вклали в нього багато любові».
Текст: Марина Полякова
Фото надані PR Batteries agency
