Олександр Морозов представляє рубрику «Майстерня»

Сьогодні ми в гостях у скульптора Ігоря Романовського в його майстерні на Печерську. Ігор навчався у Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. З 1991 року професійно займається скульптурою та дизайном, створив власний стиль, який називає ROMART. Що це означає? Думаю, що можливі дві версії. Перша – «мистецтво Романовського». І друга – «романтичне мистецтво». Як на мене, правильні обидві.

Ігор є членом Національної спілки художників України. Виставкову діяльність розпочав у 1995 році. Учасник близько 50 художніх виставок та проєктів у Києві, Москві, Парижі, Лондоні, роботи зберігаються у колекціях України, Франції, Англії, Німеччини, Ізраїлю, Японії, США… У ці дні у київській галереї «Білий Світ» триває спільна виставка Ігоря Романовського та Леоніда Берната «Stereoformat».

Тема нашої розмови – майстерня художника. Перше питання стандартне: що для тебе майстерня?

Як казала колись Раневська, жіноча сумочка – це продовження жінки. Так і майстерня – це продовження мене, незалежно від того, де я знаходжуся: на пляжі, вдома чи десь за Києвом. Майстерня – це, мабуть, мій світ та мій основний будинок. Бо вдома, де я живу, я просто сплю. А тут я проводжу більшу частину доби. І, звичайно, працюю. Тут я працюю, тут я пишу, тут приймаю гостей. Отримую та віддаю позитивні флюїди. Отримую їх від музики, а віддаю своїми скульптурами людям, які приїжджають сюди й радіють.

Тобто це не лише робочий простір?

Ні. У мене тут збиралися компанії під двадцятеро людей. Художники, актори, письменники. Одним словом, богема. У цій майстерні багато людей побувало, у тому числі й світові зірки. Якщо взяти Дідьє Маруані з групи «Space», то він спеціально приїжджав сюди поспілкуватися зі мною, випити коньячку, викурити «Marlboro» (це не реклама). Я люблю, коли приїжджають гості. Ну, звісно, ​​якщо маю час. Бувають моменти, коли я просто у запарці й працюю настільки захоплено, що забуваю навіть поїсти. Часом доводиться залишатись у майстерні на ніч. Тут добре спиться, дуже гарна аура. А вранці прокидаюся і знову беруся до роботи. Я люблю такі моменти.

Не ти один. Наприклад, багато моїх знайомих періодично залишаються ночувати в майстерні.

Звичайно. А якщо дім і майстерня близько знаходяться, то це взагалі свято. З іншого боку, мені подобається, що дім на лівому березі, а майстерня на правому. Ця майстерня до того ж має дуже позитивну енергетику. Тут працював відомий графік Георгій Якутович, друг Параджанова, який допомагав створювати його легендарні фільми. Коли я отримав майстерню, переобладнав під себе, дещо перебудував, світло змінив. У «спадок» від Якутовича залишилися ось ці шафи та стіл, і цей диван, який я називаю «параджановським». Мені розповідали, що Параджанов сидів на ньому, щоправда, не в цій майстерні, сюди він не приходив.

Тобто меблі залишилися?

Так. Меблі від Якутовича, у мене навіть є фотографія, де він працює, й цю шафу видно. Сервант, книжкова шафа.

Тепер перейдемо до твоєї освіти. Адже ти закінчував Інститут імені Михайла Бойчука, так?

Я в ньому навчався, але не закінчив. Були смутні часи, доводилося багато працювати, й мене, скажімо так, відрахували. Потім я працював у цікавій конторі, у Республіканських реставраційних майстернях, мав справу з історичними архітектурними об’єктами в Києві, Ялті, Чернігові. Постійні відрядження. А у Києві я попрацював в Оперному театрі, Будинку з химерами, Шоколадному будиночку, навіть у Національному банку, це було дуже цікаво. І ось я там набирався досвіду. А потім перейшов на скульптуру.

У дитинстві ніколи не думав про кар’єру скульптора, навіть в юні роки. Я хотів бути музикантом або кінооператором. А ще мені хотілося бути археологом. Це така романтична професія, що тягне мене досі. Я люблю десь покопатися, походити, пошукати черепки. У Севастополі у відділі археології три доби провів, познайомився з археологами. Ми на розкопки ходили рано-вранці, бо стояла жахлива спека. Приємні спогади, які ніколи не забудуться… Але я став скульптором і думаю, що не я вибрав професію, а професія обрала мене.

Але ж добре, що є такі хороші спогади.

Мені 58 із хвостиком. І гадаю, що в мене було цікаве життя. Своє життя я поділяю на кілька життів. Мені є що згадати, є що розповісти людям, своїм онукам. І це чудово.

Тоді трохи поговоримо про історію. Твоя перша майстерня де була? Найперша? Мабуть, в інституті?

Ні, в інституті в мене не було майстерні.

Там майстерні не надавалися? Але ж студенти десь працювали?

Я починав у реставраційних майстернях. Була маленька кімнатка на Подолі, де мені замовляли ліпнину. Привозили стару, а я її реставрував. Але майстерня була не скульптурною. Перша скульптурна майстерня в мене з’явилася 2000 року – виділив відділ культури Печерського району. Отак мені надали персональну майстерню. У ній я працював 10 років. Маленьке приміщення, здається, площею 28 чи 29 метрів. Але там я творив свої перші роботи.

Де вона знаходилася?

За Будинком меблів, тоді вулиця Лихачова, зараз Марії Приймаченко. Нині це покинуте приміщення, нікому не потрібне. Ну і добре. Натомість я отримав чудову, світлу майстерню. З добрим світлом, з добрими вікнами. «Садок вишневий біля хати…».

Це вже тут?

Тут. У старій майстерні я 10 років пропрацював, створив багато цікавих робіт. З ними покатався по виставках – Лондон, Париж, Гамбург… Україною – Черкаси, Кам’янець… До Львова, на жаль, не дістався. Хоча дуже хотілося у Львові зробити виставку. Я люблю це місто, так само як і Одесу. Мої два улюблені міста.

Люблю і Львів і Одесу. Як їх можна не любити? Та й Київ відповідно.

І Київ, це ж моє рідне місто.

Повернімося до того, що ти не хотів стати скульптором.

Я й не думав ставати скульптором.

Не гадав?

Не гадав. Хоча з раннього віку добре малював та ліпив. І в садку мене хвалили. І у школі постійно п’ятірки ставили. До речі, мій шкільний вчитель малювання – здається, у 4 класі – роздивившись мій альбом, сказав: «Романовський буде художником». Усі так подивилися на мене, похихотіли. Я й сам думав, що повинен. Мені просто подобалося малювати. І теми були цікавими. Мені не подобалося просто змалювати графин, я фантазував. Так і зараз, мені нудно робити реалістичні замовлення. Хочеться експериментувати з матеріалами, образами, шукати. І знаходити. З того часу нічого не змінилося.

Чому все-таки згодом ти вибрав скульптуру?

А я відчуваю добре об’єм та пластику. На папері я можу намалювати, але мені якось важко це робити. А з пластиліном чи глиною – «на ти», одразу добре виходить передати обсяг, пластику, динаміку. Напевно, це закладено всередині. У мене були непогані приватні вчителі, люди в артбізнесі невідомі. Наприклад, Сашко Красноголовець і Володимир Рубін, мій перший вчитель з ліплення, формування. Він давно вже поїхав до Німеччини. Правду кажучи, я навіть не знаю, чи живий він зараз. Він і заразив мене. Адже все звідкись йде, чіпляє і тягне.

Можу додати – вибрав музику і скульптуру. Захоплення ними розвивалося паралельно. Не випадково я назвав спільний із Леонідом Бернатом проєкт «Stereoformat».

Згадую своє дитинство. Я ліпив десь років із шести. Тато приніс пачку пластиліну і сказав: «Ігорьок, дивись, це будуть твої іграшки». І почав мені ліпити: виліпив слона, виліпив крокодила. Мені стало одразу цікаво. Пластилін був моєю першою іграшкою. Потім, через кілька років, мені трапилася маленька платівка «Бітлз», видана фірмою «Мелодія», звичайно. Пісні з альбому «Abbey Road». Я навіть не знав, хто вони такі. На платівці було написано «Вокально-інструментальний ансамбль» без назви гурту. А хто такі Дж. Леннон і П. Маккартні – було зовсім незрозуміло. Але мені дуже музика сподобалася. Я слухав цю платівку постійно, тільки встигав перевертати.

Коли мені було дванадцять, я зробив пластиліновий мультик. У батька була плівкова восьмиміліметрова кінокамера, і мені закортіло створити мультик – я ж бачив «Пластилінову ворону», ми усі любили цей мультфільм. Чому б не спробувати? Я виліпив Бітлів, причепив їм гітари, виставив їх у стійку і зняв. Цілих пів хвилини вийшло. Але це мене дуже захопило. Потім почав якісь фігурки робити. Все паралельно йшло – слухав музику, робив портрети. Слухав Елвіса Преслі – зробив портрет Елвіса Преслі. Захопився Елтоном Джоном – зробив композицію з ним. Слухав «Queen» – виліпив портрет Фредді Мерк’юрі. Перша виставка відбулася 1995 року. І звучало добре. Непомітно став професійним скульптором.

Я бачу по роботах, що в тебе нерозривні музика та скульптура.

Нерозривні. Я вже 30 років професійний скульптор, а це чимало. І завжди звучить музика. Намагаюся досягти у кожній своїй роботі, щоб вона звучала, як музична композиція. Щоб люди приходили та не просто дивилися, а й слухали її. Чи так виходить – це вже не мені судити.

У тебе було кілька періодів. Вініловий, бронзовий. Скульптурна графіка ще була…

Так. «Слід у житті» – вже четвертий. Це не періоди, а ніби… чотири напрями, скажімо.

Вони чисто хронологічні?

Ні, все йшло паралельно. Ну дивись, Сашко, я починав із кераміки. Спочатку було шлікерне лиття, а потім уже шамотні фігурки. Я вже згадав – Мерк’юрі, Елвіс Преслі, ще Елтон Джон. Цой – це перша моя робота, 1989 рік. Вона тут стоїть /показує/. Ось шамотна глина. Я з неї ліпив, а потім обпікав, тривало це, напевно, 2-3 роки. А потім я перейшов на вінілові платівки. Коли вони стали немодними, їх почали викидати. Окрім колекціонерів, звісно. Деякі колекціонери казали: «Що ти з платівками зробив?!» Але я брав лише старі й непотрібні (хороші у мене теж у колекції).

Почав я цей мотлох гнути, й гнув до 2000 року. Після чого відбулася виставка у Музеї історії міста Києва, яка називалася «Історія грамофонного століття». А 2000-го я вже почав працювати з бронзою, це справді був новий етап – я пішов далі, перейшов на наступний щабель. І перша робота, до речі, у бронзі була присвячена Сальвадору Далі.

Ось ти знову трохи випередив мене з відповіддю.

Я люблю випереджати на пів кроку.

З взаємозв’язком музики та скульптури ми трохи розібралися. Які в тебе ще естетичні уподобання? Що на тебе вплинуло, окрім музики?

Мистецтво Сальвадора Далі. Пам’ятаю, десь наприкінці 1980-х я потрапив на художню лекцію. Було дві теми: живопис Глазунова та живопис Сальвадора Далі. Коли проходила лекція зі слайдами про Глазунова, я почав засипати. Чесно. Прокидаюся, а вже лекція про Сальвадор Далі. Я підбадьорився так, що з мене іскри посипалися. Вперше побачив багато його робіт. За великим рахунком, ми жили в дикій країні. Мені так сподобалося, що я почав гарячково шукати альбоми, книги про нього – на той час дефіцит.

Та це було й недешевим задоволенням.

А інтернету практично не було. Шукав десь у публікаціях, у журналах, пам’ятаю, знаходив статті з картинками, з ілюстраціями. І потихеньку моя посудина почала наповнюватися. Наснився мені сон десь 1989-го, може 1990 року – Сальвадор Далі з величезними блискучими, сяючими вусами. Від них виходило таке проміння, що затьмарювало всю кімнату. Він сказав: «Зроби мій портрет, і ти будеш освітлений». Я дуже здивувався. Але в мене взагалі сни бувають дуже яскраві та різноманітні, з цікавими сюжетами та героями.

Ну, це вже суто сюрреалістична тема!

Згоден. І от пізніше, не одразу, я створив композицію – шамотний портрет Далі з палаючими вусами. На вусах було встановлено неонові лампочки, які вмикалися. Ще додав подіум з акваріума, в якому кипіло своє життя. Плавали рибки, рослини давали кисень, якісь комашки почали рости й таке інше. Роботу я показав на двох виставках: у «Грифоні» та на Андріївському узвозі в галереї «Гончари». З того моменту в мене почала створюватись колекція скульптур, шамотна та вінілова, засади двох моїх перших виставок. І з того часу Сальвадор Далі для мене духовний учитель. Потім ще зробив його другий портрет, до століття майстра.

Тобто твої взаємини із сюрреалізмом обмежуються повагою до Далі? Чи це щось більше?

Напевно, лише цим обмежуються. Не наслідую, і ніколи не збирався його наслідувати. Я його духовний учень, от і все. Я йду своєю дорогою.

Дуже похвально. А тепер питання актуальне. Як війна вплинула на твою роботу?

Звісно, вплинула. Навіть не те щоб на роботу, а на сприйняття світу. До цього було все гармонійно, пластично. А коли почалася війна, в яку ми до останнього дня не вірили, я зрозумів, що не буде того світу, який був раніше. І зараз доведеться жити по-іншому. Я пішов у військкомат уже у березні 2022 року, але це окрема історія. Мене не взяли, я повернувся до майстерні. Руки, звісно, були опущені, нічого не хотілося робити – творчого, маю на увазі, тому що ремісничі роботи ще залишалися. Я ходив Києвом і думав, серед тривог повітряних і душевних, – що мені таке придумати саме про війну?

Але тому що, через індивідуальний склад, я ніколи не вичавлюю з себе, як з тюбика, у мене нічого не виходило. Лізли якісь ліричні мотиви. Я придумав роботу про повітряні тривоги, як вони руйнують наш мозок, наше життя, наш побут. Ракети, які летять у міста, у будинки, вбивають, руйнують. Для мене це взагалі шок.

На сто відсотків я не можу сприймати ці дії, бо сам не був свідком. Але потім створив роботу під назвою «Ніка. Крок до Перемоги». Робота не несе любові. Навпаки, вона несе смерть ворогам. На голові у Ніки дрон, наша сучасна зброя, зброя майбутнього, і в руках у неї дві ракети. Мені все ж таки більше хочеться робити роботи про мир, про кохання, про гармонію, про музику, про море. Там є і філософія, й гармонія. Приблизно так.

Питання наостанок – що у твоєму уявленні ідеальна майстерня?

Створена під себе. Щоб мені було затишно. Наприклад, ця майстерня розбита на зони: «шоу-рум», робоча, творча, зона відпочинку. Чотири, як хрест. Звісно, не рахуємо комору та туалет. А ще – щоб гостям було завжди зручно та затишно. Я переймаюся із цього приводу, не люблю дискомфорту та безладдя.

Тебе ця майстерня повністю влаштовує?

На цьому етапі – так.

Чи плануєш міняти її?

Мені від Спілки художників пропонують іншу майстерню. Але вона поки що не потрібна, тож нехай дістанеться тим, кому потрібніша. У цій майстерні стеля заввишки три метри, я можу спокійно виліпити двометрову скульптуру. Стіл можна відсунути й одразу з’являється вільний простір. Ось так.

Мабуть, ми про все поговорили. Дякую, Ігорю!

Фото: Олександр Морозов; Марина Полякова; архів Ігоря Романовського