Осіння прем’єра Театру на Лівому березі – «Отелло».
Тепер у Києві два «Отелло», але прискіпливо порівнювати ми їх не будемо. Досить сказати, що вистава «Отелло» у Театрі імені Лесі Українки дещо надмірно красива, із цим образом барокового, пишного корабля з вітрилами (якщо закрити очі, бачиш кольори стиглого сонця і попелу), а в Театрі на Лівому березі краса інша: чорно-біла, мілітарна (вугілля і зім’ята бавовна), її придумав художник Михайло Ніколаєв. Жанр вистави визначено як «залізне море».
Неочікувані паралелі – у Театрі імені Лесі Українки польський режисер Ґжеґож Яжина планує робити виставу «посттроянську», про те, що відбувається після війни з жінками, хоча «війна завжди здається справою чоловіків, це є якийсь патріархальний порядок», – сказав пан Яжина в інтерв’ю Віталію Портникову. І саме так, через долю жінок, які знаходяться в тіні чоловіків-воїнів, пропонує дивитися на драму Шекспіра режисерка Оксана Дмітрієва в лівобережному «Отелло».
Втім, доволі довго вистава йде у канонічному руслі. На тлі війни між Венеційською республікою й Османською імперією за острів Кіпр у 1570-х розквітла любов воїна-мавра Отелло і прекрасної, у всьому талановитої, багатої венеційки Дездемони. Отелло сильний і рішучий, Дездемона закохана, поручик Яго смертельно ненавидить свого генерала за те, що той не дав йому чергове звання, не визнав його військову звитягу, – все йде за планом.
І тільки коли Дездемона збирається у похід проти турків разом із чоловіком, розумієш – а тут всі у військових строях! У чорних морських кітелях, у галіфе і берцях, у білих солдатських сорочках і чоловіки, й жінки.
Це світ воєнний, кочовий, готовий піднятися по алярму і мчати в бій. Одруження Отелло і Дездемони дисонує з маскулінністю спільноти, яка вже забула про мирне життя. Любов робить Отелло слабким.
Від того моменту дійство все більше повертає у бік жіночого наративу та у бік сучасної війни, щоби ближче до фіналу стати відверто феміністичним і посттравматичним. Дездемона й Емілія, дружина Яго, перетворюються на посестер, яким випало випробування бути поряд із чоловіками, скаліченими війною.
Вставний монолог Емілії (трохи затягнутий) про воїнів, які страждають на ПТСР і примушують страждати жінок, що поряд, – розриває брудну бавовну забутих венеційсько-турецьких баталій і б’є кожного глядача у груди важким кулаком, до сліз у темряві залу.
Отелло вбиває Дездемону тому, що мислить категоріями війни. Жінка – зайва деталь у цьому складному механізмові, металевому кораблі, який перетворюються то на клітку, то на чумний барак, то на камеру тортур. Отелло й Яго з війни не повернуться ніколи. Залізне море поглинає все живе.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Театр драми і комедії на Лівому березі