Сьогодні для всіх, хто її знає,  ім’я «Калита» пов’язане з галереєю. In Kyiv розпитав Тетяну Калиту про те, що було в її житті до галереї, з чого починався «КалитаАртКлуб», що таке взагалі цей клуб, і чим займається галерея окрім стаціонарних виставок.

До галереї було «все, як у людей»…
Якщо у зворотньому порядку, то так: у 2008-му році намір був скромний – відкрити багетну майстерню, проте, коли шукала приміщення, підсвідомо «приміряла» його для галереї.

Скільки себе пам’ятаю, мистецтво було присутнє в моєму житті, це було так природньо для мене, що мене завжди бентежить питання «як ви прийшли у галерейний бізнес і мистецво?». Перед тим мала невеличкий досвід організації виставок «на суспільних засадах» і не думала, що це стане професією. Виставкова діяльність відразу захопила, але спочатку це було значною мірою  вимушено: я відкрила майстерню восени 2008-го, коли всі закривали і скорочували бізнес через кризу.  Отже, на клієнтів і відвідувачів нового простору я не розраховувала, а сидіти і чекати я не вмію.

До роботи в галереї, відразу після закінчення Київського університету ім. Т. Шевченка  я викладала на Півночі, у Салєхарді, повернулася до Києва у 1990 році, потім були аспірантура і робота в Інституті соціологї НАН України, на початку 90-х там було дуже цікаво, але поступово (з багатьох причин) для мене все зійшло нанівець, і я пішла.

Це не було кардинальною зміною життя. Я дружила і спілкувалася з художниками так само, як і з соціологами. Мої колеги з інституту – освічені люди, що знаються на мистецтві,  і взагалі, хіба ми всі існуємо окремо один від одного? Весь час зустрічаються якісь «переплетіння» художників з поетами, музикантами… Відокремитися просто неможливо, тому і довгої дороги з «пункта А до пункта  В» не було, ніякого «раптом змінили життя»!

І справді, як це сталося?

Галерея повністю захопила мене і моє життя.  Я почала працювати з молодими художниками, першу виставку відкрили 21 листопада, і цей день є нашим днем народження. Читала,  замовляла в інтернеті книжки з галерейної діяльності, дивилася як працюють колеги, і з самого початку усвідомлювала, що я «не в тренді», оскільки не мала ані певної стратегії будування і розвитку галереї, ані амбіцій, ані підтримки. Те, що призводило до труднощів в роботі, мало для мене і великі переваги: я нікому не звітувала, завжди була  вільною в своїх рішеннях.
У перші роки я не вважала себе «справжньою» галеристкою і почувалася ніяково, коли у розмові називалася  галеристкою, навіть намагалася уникати цього. Подивіться на мою візитну картку: там і досі на місці посади написано «муза». Це був жарт, що я могла тоді написати? Якихось спеціальних рекламних заходів, залучення преси, «впливових людей»  до галереї – нічого цього не було. Обставини життя тих перших галерейних років були складними для мене не тільки через економічну кризу: рівно за рік після відкриття,  у листопаді 2009 року, я дізналася про невтішний діагноз – важка форма раку. Не полишаючи підготовку до виставки українського класика О. Сиротенка, відбула 4 курси хіміотерапії, а перед самим новим 2010 роком і складну операцію. Через операцію була відсутня в галереї 4 дні, які провела в стаціонарі Інституту раку, а більше я не залишала галерею через хворобу ні на день.

Моя реабілітація і відновлення функцій руки відбувалися досить швидко і лише завдяки постійній зайнятості в галереї. Для багатьох моїх знайомих усе це було  непомітно, потім дехто дивувався, для чого це я носила шовкову хустку на голові або берет, не здогадуючись, що то були наслідки «хімії».  Головним, як і раніше, залишалася робота в галереї, усе решта просто стало частиною життя, неприємним повсякденним клопотом,  паралельною реальністю. Моя родина – лише вони не дивувалися такому шаленому робочому графіку і завжди піддтримували мене в усьому, знали, що галерея – «мій рятувальний човен».

Згодом виявилося, що мені подобається займатися саме виставками, і я не можу робити щось «на замовлення»: замовили – і все що завгодно за ваші гроші. Я так не можу. Звичайно, я поважаю правила, що існують в багетному бізнесі між замовником і виконавцем, але завжди намагаюся і там делікатно вступати в діалог.

Галерея – це така діяльність (чи можна назвати це бізнесом?), що побудована на особистих взаєминах.  Є художники, знайомі чи незнайомі особисто, чия творчість мене глибоко хвилює. І я отримую радість від спілкування з ними та їхньою творчістю, від того, що я перебуваю в цьому контексті.

Те, що галерея існує лише з власного ресурсу, –  це для мене благо, проте яка ціна такої свободи, мало хто здогадується. Так, я не повинна нікому звітувати, але ж  маю обов’язки і перед художниками, і перед тими, хто зі мною працює. Постійно про це думаю, часом це гнітить, але водночас й тішить те, що вони не залишають це місце. Я не маю штата, все відбувається на засадах фрілансерства. Відповідальність вся на мені, я усюди устромлюю свій ніс, мабуть, з точки зору бізнесу я поводжуся неправильно, роблю помилки, проте це мої власні помилки.

Як не дивно це виглядає, найскладніше в житті галереї – не фінансування і не труднощі утримування галереї. «Найтонше місце» – у взаємовідносинах між галеристом і художником. Комерційні питання вирішуються просто – достатньо дотримуватися відомих правил. А от питання довготривалої співпраці досі залишаються складними, принаймні, за 8 років роботи я дійшла такого висновку.

Чому саме «клуб»? Взагалі, як галерея перетворюється на клуб?

Місце зустрічі

Коли постало питання як назвати галерею, бо ж треба було запросити гостей на першу виставку, то відразу виникло – «КалитаАртКлуб». Логіка здавалася простою і зрозумілою, оскільки першими відвідувачами були мої друзі, які знали мене з іншого боку і в інших ролях. Тобто ми вже між собою були об’єднані дружбою  або спільними інтересами –  все, як у класичному визначенні клубу. У мене був певний кредит довіри від моїх друзів, гадаю.

Поступово коло друзів зростало, але й тепер мене зовсім не дивує , якщо хто-небудь при знайомстві каже, що ні, не чув про таку галерею. Відчуваю потребу в тому, щоб зробити, в першу чергу, відомим  ім’я автора, з яким працюю. Втім, вважаю несправедливим, коли «забувають» або замовчують, хто організував подію, ніби воно саме сталося.

А як галерея стає клубом… Пам’ятаєте, у відомому мільтфільмі: «как вы яхту назовете…»?  Мабуть, я маю достатньо енергії, яка перетворюється, часом, на щось цікаве не тільки для мене, а й для мого оточення.

У кожної галереї є своє коло відвідувачів, і якщо кілька галерей працюють  приблизно в одному напрямку, це коло постійно перетікає і зростає, і це класно! Тут не самі одні  художники, тут і літератори, і дизайнери, і музиканти, і журналісти. Клуб – місце, що об’єднує, місце зустрічі творчих людей. Є така річ, якою я пишаюся: деякі люди, які до того й гадки не мали один про одного, познайомилися саме на наших вернісажах і підтримують дружні стосунки поза межами галереї, інколи це перетворюється на співпрацю. Кілька днів тому була щаслива почути від Ігоря Гільбо: «Все чудесные люди, с которыми я познакомился – все они от Танечки Калиты»!

В Києві три-чотири галереї, де  ми зустрічаємося, те саме «перетікаюче коло», і кожна має своє обличчя. Чим відрізняється «Калита»? Що у вас таке є, чого немає  ні у кого? Отой ваш стіл на Богомольця, завеликий для галереї? Танці?

«Квадратне коло»

Так, цей стіл… Я вже казала,  що я планувала  відкрити багетну майстерню. Бо це – окрема стаття прибутку, цілком конкретний бізнес, це здавалося просто. І цей стіл, він ще з того часу: в мене були дві кімнати, і був майстер, який з самого початку відокремив: це – ваше, а це – моє. Тут ви можете робити свої виставки, а тут я працюю. Так він розпланував і зробив цей стіл для себе. Але я (і це, мабуть, був перший такий випадок моєї експансії) ще зайняла і ту кімнату. Можна сказати, що я його витіснила, він порався у себе в каптерці, а цей стіл  залишився. Нам було дуже зручно розкладати на ньому паспарту, підбирати рами для робіт на папері. Але він був завеликий для того приміщення, взагалі жодна галерея не дозволяє собі так «красти» простір, і за великим рахунком, без нього можна було обійтись. Проте він став таким… колом, «квадратним колом», – на закінчення вернісажу завжди залишалося якесь невеличке коло, що уміщувалося по периметру цього стола.

Амаркорд

А танці… я навіть не знаю, чому так сталося і коли це сталося. Але є один епізод, що навіть потрапив на YouTube: це було на вернісажі Насті Подерв’янської, тоді Дарина Тищенко-Журавель зняла на свою камеру танець. Моя подруга и колега Лариса Кириченко (вона колись ходила до студії  Шпудейка) і художник Володимир Подлевський несподівано утворили пару і танцювали під музику, що стала нашою візитною карткою, – це музика до «Амаркорду» Фелліні. Я її вмикала, коли робила свою першу виставку, і вона мені досі лунає, бо там є щось таке, що «збирає», оце життя, що перетворюється на мистецтво, музична ілюстрація до того, що відбувається у мене в голові, в душі, у цьому просторі. Коли я слухаю цю музику, не можу втримати емоцій, подумки «відлітаю» до галереї. Взагалі ми завжди намагаємося підбирати музичні ілюстрації до експозиції,  а вже наприкінці, коли залишається невеличке коло, я ставлю «Амаркорд».

Окремо про наші постійні проекти:

Найбільш тривалим на сьогодні є проект «Мистецтво на папері» і для мене особисто дуже знаковим: я придумала зробити таку виставку у грудні 2009-го. Через хворобу я почала пересуватися по місту в таксі і там обдумувати різні робочі питання. Добре пам’ятаю момент, як це спало на думку: новий формат мав об’єднати на виставці акварелі, рисунки, пастелі і гуаш, друковану графіку – словом, усе, що на папері. Прямо з авто почала телефонувати кільком знайомим художникам, а мистецтвознавець Галина Алавердова допомогла залучити до експозиції ще й прекрасні роботи українських класиків – Т. Яблонської, О. Шовкуненка, О. Сиротенка.

Тепер «Мистецтво на папері» – це виставково-видавничий  проект, в рамках якого ми показали  «Маленькі шедеври» Сергія Григор’єва, «TOPOS Юрія Химича», «Зачарований світом» Григорія  Сокиринського, «Гра у Графіку» Люби Рапопорт, пастелі Ніколая Рапая «Торкнутись таємниці».

А ще були неймовірні гуаші Олени Придувалової, друкована графіка Оксани Стратійчук, «Магія простих речей» Олесі Джураєвої, «Справа друку» і «Декада» Катерини Свіргуненко, живопис на папері Марти Базак «Тихі розмови» та багато іншого. Вийшло з друку і кілька альбомів за цей час. Я дуже люблю цей проект.

Згодом виникли і кілька міжнародних проектів – в деяких галерея просто бере активну участь, наприклад, у Міжнародному проекті «ГрюнвальдАрт», –  настільки активну, що після того, як на пленер на місце знаменитої Грюнвальдської битви  вперше поїхали й українські художники Олексій Аполлонов та Матвій Вайсберг,  колекція «ГрюнвальдАрт» приїхала в Україну! Велика експозиція спочатку в «Софії Київській», а потім у музеях Львова, Івано-Франківська та Чернівців. Минулого літа на «Грюнвальді» побували Олена Придувалова і Катерина Косьяненко.

Літо взагалі було насиченим: в рамках фестивалю «Anne de Kiev Fest» галерея представила «Скульптуру просто неба» і видала каталог, проект Лариси Пішої і Катерини Свіргуненко «Французькі таблички» і персональну виставку Катерини Косьяненко «Графіті для Анни». А для «мексиканської сторінки» фестивалю ми усього на один день зняли діючу  і підготували нову експозицію Олени Придувалової, присвячену  Фріді Кало.

Пленер – окрема і улюблена тема для нашої галереї.  Добре підготовлений пленер має довготривалий або відкладений у часі вплив. Цікаво потім знаходити відголос у нових роботах художника. Сподіваюся, що саме таким для учасників став ще один наш проект «Genius Loci», що відбувся влітку 2015 року в Італії у партнерстві з Тетяною Швед-Безкоровайною.

А ще були «Дні Параджанова у Польщі» – протягом ювілейного 2015 року вони відбулися в Ольштині, Ельблонгу і Варшаві, а всі пленери назвати і взагалі важко, стільки їх відбулося. Серед них є ті, що матимуть продовження з нашими партнерами у Польщі і Литві – «Під небом Ольштина», міжнародний пленер ім. А. Самуоліса у литовському Пажайслісі. Постійно діючим проектом галереї стала наша співпраця з журналом «Антиквар». Цей журнал спочатку став для мене інформаційним «провідником» у цей світ, а у певний момент – другом і партнером: кілька тематичних номерів були ініційовані нашою галереєю. Одним словом, будь-яка галерея у своєму житті завдячує не лише своїм власним зусиллям, а й своїм партнерам у спільних проектах.

 За 8 років, що існує галерея, чи можна сказати, що ви пройшли якійсь шлях? Чи можна окреслити цей шлях?

 Ми ще в дорозі!

Знову мушу сказати, з самого початку все було не як у людей. Мабуть, коли серйозні люди створюють галерею, вони мають певну концепцію: що саме ця галерея планує  робити, підтримувати і просувати… Тут нічого такого не було. В мене таке відчуття, що все це «отримується» у процесі. Не скажу, що я людина зовсім без амбіцій, але мої амбіції не стосуються того, щоб стати на якусь сходинку в «галерейній ієрархії». Мої амбіції глибоко внутрішні: я не хочу стати першою, я хочу стати собою. І займаюся я тим тільки тому, що мені це цікаво. Жодних інших підстав, жодних причин немає. Я не  заробляю цим статків, хоча якимось чином 8 років утримую без  зовнішніх «вливань». Не встигаю це проаналізувати, весь час «лупаю сю скалу», рухаюся  і  не можу зупинитися щоб спитати у себе: а як це відбувається? Який механізм існування? Мабуть, такий, як у художників?  А може, справа в авантюрному складі характеру? Мені так цікаво уявляти собі, як саме можна щось зробити, це починає крутитися у мене в голові вже як готовий фільм, від цього перехоплює подих, і я не думаю ні про що інше, ні про якісь ризики, тобто я просто не боюся і починаю це робити.

Коли ми відкрили ту багетну майстерню, мій син (він був зовсім хлопчисько, 11 років) зробив нам простенький сайт, а я написала туди кілька рядків – просто щоб заповнити сторінку. Я там посилалася на фільм, що справив на мене враження. Фільм ізраїльский, називається «Зірка Шломо». Йдеться там про підлітка, який  дуже відрізняється від своїх однолітків, хоча він вчиться у звичайній школі, у нього звичайна, з купою проблем, родина, але він – математик від Бога, він дуже швидко все прораховує в голові і завжди знає відповідь. І ось у нього домашнє завдання  таке: треба написати есей на тему «Давид і Голіаф» – як саме Давид перемагає велетня. Він здає роботу, що складається з однієї фрази – як і в математиці, замість есею він пише відразу відповідь: «Дерзость приносит плоды». Отож і я тепер знаю відповідь: це була «дерзость».

Фото: Віталій Сокур, Олексій Бєлюсенко