Карл Шльогель – той самий німецький русист, який в 2014-му відмовився прийняти медаль Пушкіна: це був його особистий протест проти анексії Криму та війни в Донбасі.

Проте спочатку він пояснює своє колишнє «зачарування» Росією і зачарування імперією як такою. Він ностальгійно описує свої юнацькі подорожі по безкрайніх просторах СРСР:

– це був інший вимір часу, той час був  як би зупинений, він не вимірювався грошима, його завжди було досталь;

– і це був інший вимір простору, – нескінченно протяжного, універсального, не «дробного», тобто не розділеного кордонами;

(в цьому сенсі зрозуміло здивування подібних до Шльогеля європейців на початку 1990-х, коли в Європі та на території колишнього СРСР відбувалися протилежні процеси: Європа намагалася наблизитися до цього ідеалу «світу без кордонів», а колишній СРСР, навпаки, кордони вибудовував). Іншими словами, Шльогель намагається пояснити, за що він колись полюбив Росію, чому він постійно їздив до Росії і писав про неї, і чому тепер він не може сприйняти «Рускій мір», що не має нічого спільного з «Росією, яку він втратив».

А взагалі ця книга складається з двох частин, і деякі розділи писалися задовго до подій 2013-2014-го: це зразковий путівник по українських містах. Шльогель послідовно представляє дві столиці Київ і Харків, потім південь – Одеса і Ялта, схід – Дніпро і Донецьк, і нарешті, захід – Чернівці і Львів. Він завжди точно позначає культурну домінанту (культурну – в широкому сенсі). Він коротко згадує своє колишнє відчуття Сімферополя – занедбаного радянського заповідника і Севастополя, що неначе зійшов з полотен Дейнеки. Київ він дуже точно описує через мандельштамівський нарис 1926 року – «найживучіше місто», яке миттєво відновлює свою святкову вітальність, – так було після громадянської війни (і це мав на увазі Мандельштам) і так було після страшної зими 2013-2014-го.

І так само він визначає головну київську особливість: цей хаотичний рельєф не створений для імперської перспективи, кав’ярні на цих вулицях виглядають природнішими  ніж паради.

Подібний рельєф не залишає місця для величезних плаців, де займаються стройовою підготовкою та проводять паради. Поверхня Києва визначена природою, яка вривається в місто великими парками та широкими бульварами. Цей рельєф примушує будівельників до ощадливого використання простору й підбурює архітекторів до мальовничих рішень. Київ від природи не створений для нескінчених перспектив, грандіозних проспектів і магістралей. Тому йому бракує імперської могутності, його чарівність – не в геометрії, а в лініях і крутих схилах його пагорбів. Тут охочіше відвідують вуличні кав’ярні, ніж паради.

Karl Schlögel. Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen. – München: Carl Hanser Verlag, 2015;

Карл Шльогель. Український виклик. Відкриття європейської країни. – Київ: Дух і Літера, 2016.