Як західний світ, будучи однією з найбільш депресивних цивілізацій XV століття, став керувати планетою, і чи може це закінчитися. Уривок з нової книги та дискусія.
Ми любимо, коли всесвіти коллапсируют, морські води розходяться в сторони, а цивілізації звертаються в пил – навіть якщо це наші власні цивілізації. Головне, щоб демонтаж відбувався не у нас за вікном, а на паперових сторінках. Чотири з п’яти останніх книг Ферґюсона стали науковими серіалами для британських школярів. Популярній історії в його виконанні не можна відмовити в захопливості (що, само собою, не скасовує гігантського списку посилань на фініші), але і не варто ставитися до «Цивілізації» як до істини в останній інстанції або оспівуванню останніх почестей стрімко загасаючого світу навколо. Куди краще насолодитися цією ретроградною ярмаркою катастроф і проривів, прикрашену старанно вивіреним апокаліптичним сюжетом.
21 червня пройде управлінська дискусія «Цивілізація» Ніла Ферґюсона або як Європа вирвалася вперед?»
Підприємець та викладач Валерій Пекар розповість про основні тези та власні враження від нової книжки «Нашого формату» «Цивілізація». Ніл Ферґюсон пропонує шість відповідей на найцікавіші – для істориків питання — шість «вбивчих застосунків», як їх називає автор, використовуючи вираз з програмістського жаргону. Європа свого часу змогла скористатися ними всіма, а інші впровадили лише частину або нічого. Результат — перемога у світовій гонці за лідерство у всіх сферах життя. Валерій Пекар розкаже, що це за «убивчі застосунки», як їх інсталювати та чи має Україна успіхи в цьому процесі.
- Коли: среда, 21 червня, 18:45
- Де: kmbs, Волоська вулиця, 8/5
Ніл Ферґюсон. «Цивілізація: як Захiд став успiшним» К.: «Наш формат», 2017
Наука / Зі Стамбула до Єрусалима
У мене є серйозні підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, це астероїд В-612. Цей астероїд бачили тільки один раз — 1909 року, його помітив у телескоп один турецький астроном. Про своє відкриття астроном доповів тоді, подавши всі докази, на Міжнародному астрономічному конгресі. Але ніхто йому не повірив тільки тому, що він був одягнений по-турецьки.. На щастя для астероїда В-612, турецький султан велів своєму народові під страхом смертної кари носити європейське вбрання. 1920 року астроном — тепер уже в елегантному костюмі — знову доповів про своє відкриття. І на цей раз усі з ним погодилися.
У своєму творі «Маленький принц» Антуан де Сент-Екзюпері чемно познущався з модернізації Туреччини. Напевно, після Першої світової війни турки змінили своє вбрання на те, що відповідало західним нормам так само, як японці вчинили після Реставрації Мейдзі (див. розділ 5). Але наскільки зміна моди відобразила в собі глибинні зміни? Чи здатна була нова Туреччина грати у тій самій науковій лізі, що й Західні держави?
Мустафа Кемаль прийшов до влади не через престолонаслідування, як Фрідріх Великий у Пруссії. Затятий пияк і бабій, Кемаль отримав користь від модернізації османської армії, проведеної Кольмаром бароном фон дер Ґольцем (Ґольц-паші) у 80–90-х роках XIX століття. Ґольц був уособленням Пруссії, створеної Фрідріхом Великим: народившись у Східній Пруссії, цей син посереднього вояка і фермера дослужився до фельдмаршала, відомого як хоробрістю, так і розумом. Кемаль навчився німецького воєнного мистецтва і практично застосував його в 1915‑му під Ґалліполі, де відіграв ключову роль в успішному турецькому наступі проти британських сил вторгнення. Після війни, коли Османська імперія розпадалася на шматки, а грецьке військо рушило в Анатолію, саме Кемаль організував вирішальну контратаку і проголосив себе батьком (Ататюрком) нової Турецької республіки. Хоча він переніс столицю зі Стамбула до Анкари в центрі Анатолії, Ататюрк не мав сумнівів у тому, що створена ним держава попрямує убік Заходу. Він доводив, що протягом століть турки «рухалися зі Сходу на Захід». «Чи можна назвати хоча б одну націю, — запитав він французького письменника Моріса Перно, — яка не повернулася убік Заходу в своєму прагненні до цивілізації?»
Ключовим елементом Ататюркової переорієнтації Туреччини стала радикальна реформа абетки, яку він презентував особисто. Арабський шрифт був не лише символом панування ісламу, він погано пасував до звуків турецької мови, а отже, заважав більшості населення читати й писати. Ататюрк зробив свій головний хід у Парку Ґюльхане, колишньому саду палацу Топкапи, у серпні 1928‑го. Звертаючись до великої кількості запрошених, він попросив одного з тих, хто вмів читати турецькою, зачитати промову з аркуша, який Ататюрк тримав у руці. Коли доброволець здивовано глянув на текст, Ататюрк сказав натовпу: «Цей юнак спантеличений тому, що не знає справжньої турецької абетки». Тож він передав папірець колезі, який голосно зачитав: Наша багата й гармонійна мова тепер зможе виразитися за допомогою нових турецьких літер. Ми повинні позбутися незрозумілих знаків, які століттями тримали наші уми в залізних лещатах… Ви маєте швидко вивчити нові турецькі літери… Вважайте це своїм патріотичним і національним обов’язком… Соромно, якщо в народі 10–20 % освічених і 80–90 % неписьменних… Ми виправимо ці помилки… Наш народ за допомогою шрифту й свого розуму покаже, що його місце поряд із цивілізованим світом.
Вестернізація абетки була малою часткою широкомасштабної культурної революції, спланованої Ататюрком для просування Туреччини у XX столітті. Чоловічий і жіночий одяг змінилися на західний взірець, феску і тюрбан замінив західний капелюх, а носіння паранджі вже не заохочувалося. Було прийнято західний календар, зокрема християнську нумерацію років. Але найважливішою справою Ататюрка стало створення світської Туреччини, повністю відокремленої від релігійної влади. Халіфат було скасовано в березні 1924‑го, через місяць закрили релігійні суди, а закони шаріату замінили на цивільний кодекс на зразок швейцарського. З погляду Ататюрка, ніщо так не уповільнювало розвиток Османської імперії, як релігійне втручання у науку. В 1932 році після консультацій з Альбером Мальше з університету Женеви, Ататюрк замінив стару Оселю наук (Darülfünun), яку контролювали імами, на створений на західний штиб Стамбульський університет, що згодом відкрив свої двері для близько сотні німецьких учених, які рятувалися від націонал-соціалістичного режиму через своє єврейське походження або ліві політичні погляди. «Для всього у світі — цивілізації, життя, успіху, — заявив він словами, що викарбувані у написі на фронтоні університету Анкари, — істинним дороговказом є знання й наука. Пошук іншого дороговказу означає нерозважливість, неуцтво й оману».
Зруйнувавши Османську імперію та підштовхнувши її осердя — Туреччину — вбік секуляризації, Перша світова війна завдала загальновизнаного й радше неочікуваного удару по цінностях наукової революції та Просвітництва. Утім для забезпечення перемоги британці намагалися мобілізувати внутрішніх ворогів султана, зокрема арабів та євреїв. Арабам британці обіцяли створити незалежні королівства, а євреям — створити в Палестині нову «батьківщину для всього єврейського народу». Ці обіцянки, як ми знаємо, виявилися несумісними.
Попри те, що Єрусалим є священним місцем для трьох монотеїстичних релігій, сьогодні він, подеколи, виглядає сучасним аналогом Відня 1683 року — фортеці на межі Західної цивілізації. Заснована у травні 1948 року як держава євреїв, створена євреями не лише для євреїв, Держава Ізраїль вважає себе форпостом Заходу. Проте цей форпост перебуває в облозі. Ізраїлю, який визнає Єрусалим своєю столицею, зусібіч загрожують мусульманські війська, які становлять небезпеку для його існування: ХАМАС на окупованій території Ґази (яку він наразі контролює) і на Західному березі річки Йордан, «Хезболла» у сусідньому Лівані та Ірані на сході, що вже й казати про Саудівську Аравію. Ізраїльтяни вважають Єгипет і Сирію ісламістськими країнами, де світські уряди наражаються на рішучу протидію. Навіть традиційно дружна Туреччина зараз, вочевидь, рухається убік ісламізму та антисіонізму, не кажучи вже про неоосманську зовнішню політику Анкари. Як наслідок, чимало людей в Ізраїлі відчувають загрозу подібно до віденців у 1683 році. Головне питання полягає в тому, чи далеко просунеться наука, щоб стати «вбивчим застосунком», який дасть змогу такому західному суспільству, як ізраїльське, здобути перевагу над своїми ворогами.
Певним чином — і це характерно для такої невеликої країни — Ізраїль перебуває на передовій наукових і технологічних інновацій. У 1980–2000 роках кількість патентів, зареєстрованих в Ізраїлі, становила 7652 порівняно з 367‑ма в усіх арабських країнах разом узятих. Лише 2008 року ізраїльські інвестори подали заявку на реєстрацію 9591 нового патенту. Аналогічний показник дорівнював 50 для Ірану і 5657 — для мусульманських країн загалом. В Ізраїлі кількість вчених та інженерів на душу населення, як і кількість виданих ними наукових праць, більша, ніж у будь-якій іншій країні світу. У валовому внутрішньому продукті Ізраїлю частка витрат на суспільні дослідження та розвиток — найвища у світі. Німецько-єврейський банкір Зіґмунд Варбурґ не помилявся, коли в період Шестиденної війни порівняв Ізраїль з Пруссією XVIII століття. (Варбурґа особливо вразив Інститут науки імені Вейцмана у Реховоті, дослідницький центр, заснований 1933 року визначним хіміком Хаїмом Вейцманом, який, зрештою, став першим президентом Ізраїлю.) Як і кожна країна, оточена ворогами, Ізраїль потребує науки для забезпечення свого стратегічного виживання. Сьогодні ніщо краще не демонструє зв’язок між наукою й безпекою, як кімната поліційного спостереження у центрі Єрусалима. Майже на кожній велелюдній вулиці у Старому місті є камера кругового спостереження, що дає змогу поліції відстежувати, записувати й, за потреби, перешкоджати ймовірним терористам.
Водночас сьогодні наукова прірва між країнами нарешті скорочується. Ісламська республіка Іран проводить два щорічні наукові з’їзди — Міжнародний з’їзд представників фундаментальних наук імені Харазмі та Щорічний з’їзд дослідників медичних наук імені ар-Разі, — які покликані заохочувати високоякісні дослідження як у теоретичних, так і в прикладних галузях знань. Іранський уряд нещодавно спрямував 150 млрд ріалів (приблизно 17,5 млн доларів) на будівництво нової обсерваторії у рамках програми інвестування в астрономію та астрофізику. Такий вчинок гідний подиву, зважаючи на суворість застосування правлячим режимом шаріатського права, адже близько 70 % іранських студентів-інженерів становлять жінки. Заборону жіночої освіти все частіше скасовують у мусульманських країнах від Тегерана до Ер-Ріяда, і до фінансованих саудівцями приватних мусульманських шкіл для дівчаток, в одній з яких (розташованій у Західному Лондоні) я побував 2010 року. Це вже позитивний розвиток. Набагато менш позитивним є використання Іраном здобутої наукової грамотності.
11 квітня 2006 року іранський президент Махмуд Ахмадінежад оголосив, що Іран провів успішне збагачення урану. Відтоді, попри загрозу економічних санкцій, Іран наближається до своєї давньої мрії стати ядерною державою. На перший погляд, ця програма задумана для виробництва ядерної енергії. Насправді ж, ні для кого не таємниця, що Махмуд Ахмадінежад прагне володіти ядерною зброєю. Однак це не зробить Іран єдиною ядерною державою ісламського світу. Завдяки новаторській праці недоброчесного вченого, доктора Абдул Кадира Хана, Пакистан тривалий час був головним джерелом поширення ядерного озброєння. Коли я пишу ці рядки, ще не зрозуміло, чи один лише Ізраїль у змозі дати належну військову відповідь загрозі ядерного озброєння Ірану.
Тож сьогодні, через більш ніж три століття після облоги Відня, ключовим питання є те, як довго Захід здатен утримувати наукову першість, на яку, крім всього іншого, спиралося його довготривале військове домінування. Або, можливо, питання слід переформулювати: чи може незахідна держава справді сподіватися на вигоди від упровадження Західного наукового знання, якщо вона, як і раніше, заперечує інший ключовий елемент переможної формули Заходу — три інституційні нововведення: право на приватну власність, верховенство права та дійсно представницький уряд?
