Олександр Гриценко, мабуть, єдина людина, стосовно до якої визначення «культуролог» не дратує, бо те, чим Гриценко займається з початку 90-х, і є культурою. Але не в тому широкому сенсі, коли мається на увазі все і нічого, – Гриценко досліджує саме культурні практики як суспільні та політичні процеси.

Зацікавленим читачам відомі його праці про популярну культуру і про культурну політику, останні монографії присвячені культурі пам’яті. Кілька років тому вийшла «Пам’ять місцевого виробництва» – про символічний простір малих українських міст. Нове дослідження про «політику пам’яті» перш за все вражає обсягом: «Президенти і пам’ять» нараховують понад тисячу сторінок. Проте це не повинно залякувати потенційного читача. По-перше, Гриценко створив вичерпну джерельну базу для майбутніх дослідників української культурної історії новітнього часу. А по-друге, Гриценко – автор легкий та іронічний, а деякі сюжети тих «культурних змагань» виглядають чимось на зразок «детективного памфлету».

В будь-якому випадку для цієї великої праці ми робимо виняток: анонсуємо її тут з авторським передсловом, а в суботніх читаннях розміщуємо один з розділів про відзначення 350-річчя Конотопської битви.

Історична пам’ять суспільства – це його уявлення про власне минуле, а вони в Україні – дуже строкаті, суперечливі, неспокійні. Тому в цій книжці, як на Сорочинському ярмарку, чого тільки немає…  Є про президентські укази й урядові постанови та про ворожнечу між президентами й прем’єрами в ході їх виконання. Є про відновлення знесених соборів та про знесення  радянських пам’ятників. Є про боротьбу за світове визнання наших трагедій та про боротьбу з «трагедійністю» в політиці пам’яті. Є про «винаходження традицій» за допомогою указів та про незнищенність традицій урядової бюрократії. Є про «героїзаторів Бандери» та про борців з «націоналістичною колонізацією Донбасу». Є про вшанування героїв, від Бандери до Сталіна, та про демонізацію лиходіїв (від Бандери до Сталіна)…

 Однак автор, поділяючи думку Пруткова про неможливість «объятия необъятного», визначив межі свого дослідження: йдеться про політику пам’яті трьох попередніх президентів України, її реалізацію та суспільний відгук на неї.  

Автор шукав відповіді на багато непростих запитань, як-от:

Чи слушними є твердження про «розколотість історичної пам’яті» в сучасній Україні, яку роль у цьому відіграла політика українських президентів?   

Чи нав’язували президенти суспільству готові оцінки історичних подій та діячів, чи був узагалі в котрогось із них готовий історичний наратив?

Якими були цілі та пріоритети кожного з президентів, методи їх досягнення, наскільки ефективними вони виявилися?

Зокрема, була «багатовекторність» Л.Кучми щодо історичної пам’яті  опортунізмом чи продуманою стратегією уникання конфліктів у суспільстві?

Чи були укази В.Ющенка з «героїзації» провідників ОУН та УПА причиною конфліктів чи, навпаки, реакцією на невдачу спроб примирення?  

Чи була політика В.Януковича «анти-націоналістичним реваншем», чи тільки «пом’якшенням» національного наративу?

Чи було (і є) суспільство пасивним об’єктом «історичної інженерії», чи навпаки, державна політика була реакцією на настанови суспільства?

Були у автора й інші запитання, не такі концептуальні, та не менш цікаві:

Скільки витрачено на відбудову Успенського й Михайлівського соборів, на Меморіал пам’яті голодоморів та палац у Батурині, на музей Шевченка та вертолітний майданчик у Каневі, і звідки бралися ці гроші?  

Чому Кучмі не вдалося спільно з польським президентом урочисто відкрити «Цвинтар львівських орлят», а Ющенку – вдалося?

Чому посол Росії Черномирдін публічно порадив не чекати від нього «жалости» до загиблих від Голодомору? 

Чому Янукович, попри думку прихильних до нього академіків, видав указ про відзначення 1000-ліття Софії Київської, але не передав собор УПЦ МП?

Чому «радикал» Олег Ляшко аж двічі «проводив газ» у рідне село Івана Франка – Нагуєвичі, й обидва рази – коштом уряду Азарова?

Знайти відповіді на ці та інші запитання вам допоможе книжка Олександра Гриценка «Президенти і пам’ять».   

Олександр Гриценко. Президенти і пам’ять. Політика пам’яті президентів України (1994-2014): підґрунтя, послання, реалізація, результати. – К.: «К.І.С.», 2017. – 1136 с.; іл.