Юзеф Чапський – художник, письменник, публіцист, один з творців паризької «Культури» був свідком у справі про своїх убитих на «нелюдській землі» товаришів і обвинувачем їх катів.
Він виріс в Прилуках під Мінськом, його дядько був губернатором міста, двоюрідний брат – Георгій Чічерін. Йому була зумовлена доля «свідка епохи». У 1918 році він вступив до варшавської Школу витончених мистецтв, але незабаром перервав навчання, щоб за дорученням військового керівництва відправитися до Росії на пошуки зниклих офіцерів свого полку. Під час виконання цієї місії Чапскій познайомився і зблизився з Дмитром Мережковським. Інтенсивне, глибоке спілкування з російським мислителем призвело до того, що художник відмовився від пацифістських ідеалів і взяв участь у військових діях 1920 року. 27 вересня 1939 року за Львовом потрапив в полон до частин Червоної Армії. Перебував у концтаборі в Старобільську на Україні, потім в Грязовець Вологодської області. 3 вересня 1941 року, після підписання військової угоди між радянським і польським урядом, Чапскій був звільнений і вступив в польську армію генерала Андерса, був його уповноваженим з розшуку польських офіцерів, які зникли на території СРСР. У 1942 в Ташкенті познайомився з Анною Ахматовою. Можливо, Чапського присвячено вірш Ахматової «У ту ніч ми зійшли друг від друга з розуму …».
Він прожил майже сто років, як і годиться свідкові епохи. У книзі «На нелюдській землі» він розповідає про те, що пережив у радянських таборах – в Старобільську, Павліщева Бору і Грязовець (1939-1941 роки), – а потім про доручених йому – як начальнику бюро опіки формувалася в СРСР польської армії (Андерсовской) – пошуках зниклих без вести товаришів по неволі (тих, чиї тіла були виявлені спочатку в Катині, а вже в 90-е – в Мідному і Харкові). Ця книга виникала поступово: спочатку Чапскій написав «Старобільські спогади» (1944), потім вже власне «На нелюдській землі» (1949). У пізніших виданнях автор об’єднував обидві книги. У 1969 роки додав ще главу «Боротьба», в яку входить розділ «Про німців». Безсумнівно цей розділ був відповіддю на антинімецьку риторику тодішньої влади ПНР, особливо першого секретаря ЦК ПОРП Владислава Гомулки.
Нас протримали там заледве кілька днів, ми провели їх у багатогодинному очікуванні на півменашки водянистої юшки на пекучому холоді, коли наші персональні дані записували ледь письменні совєтські військові або чиновники. В людському натовпі я раз у раз зустрічав тих, хто відкривав мені уривки трагічної епопеї 1939 року.
Несподівано зустрів там поручника Л. [Єжи Любенського] в цивільному зім’ятому і подертому одязі, який йому дав якийсь незнайомий український вчитель тоді, коли поручник прокрадався до угорського кордону. У нього була руда борода на червоному від сонця обличчі, він був подібний на жебрака, лише дуже білі руки зраджували, що поручник не завжди був жебраком. Вже після того, як капітулювало командування однієї з армій, він і кілька його друзів-офіцерів вели впродовж доби разом зі своїми відділами артилерійський бій з німецькими відділами, які наступали. Поручник розповідав мені про пораненого в око підхорунжого, який, незважаючи на це, зі своєї дрібнокаліберної гармати знищив три німецькі танки і плакав від розпачу, що через брак набоїв змушений був припинити вогонь. Потім вони йшли пішки до угорського кордону, прокрадаючись уночі серед німецьких вогнищ, і їх підтримували, годували не тільки поляки, а часто також українці. За кільканадцять кілометрів від кордону їх упіймав більшовицький патруль, і після багатьох поневірянь офіцерів доправили до тих самих Волочиськ. Була у поручнику і в його молодих товаришах така пристрасть далі вести боротьбу, впевненість, що цю війну ми мусимо виграти, що відбувся лише перший акт, така байдужість до своїх труднощів, що сама зустріч із ним збадьорювала і морально ставила на ноги.
Окрім одного, всі з цієї групи були у Старобільську і пропали.
Юзеф Чапський. На нелюдській землі, — Переклад: Олесь Герасим, Чернівці: Видавництво 21
