Якщо ви в більш-менш свідомому віці застали бодай початок 1990-х, то знайдете тут несподівано багато впізнаваного (або принаймні чутого): про теплі кухні й обдерті коридори, про нескінченні черги, радощі комунального співжиття (або просто сусідського співіснування), про спарені телефони, обміни квартир, з’їжджання і роз’їжджання; про порожні вітрини, церування капронових панчіх, одяг, шитий за крійками імпортних журналів, і, так, про різні категорії вічно дефіцитного туалетного паперу.

Але ні, тут далеко не тільки про це. Славенка пише про центрально- і трохи східноєвропейських жінок зламу епох, у різних країнах і різних контекстах. Пише і про приватне, і політичне (що врешті тотожне). Про перших феміністок в Ostblock’у і простих домогосподарок, які роблять домашні макарони і захищають своїх зрадливих чоловіків. Про перші поїздки на захід і падіння Берлінського муру, а ще перше відчутне майнове розшарування серед мешканців щойно-демократичних країн.
І раптом – ніби вже про нас теперішніх (хоч про українців тут не йдеться, а книжку вперше видано ще 1992-го). Про зруйноване відчуття публічного простору; небажання дбати про свої міста і будинки; невміння брати відповідальність за майбутнє і прораховувати наслідки своїх дій; нарешті про відчуття абсурду, яке охоплює, коли війна одного дня підступає аж до порогу дому.

Зростаючи в Східній Європі, ти замолоду вчишся, що політика – це не абстрактна концепція, а потужна сила, яка впливає на повсякденне життя. І саме цей зв’язок між політичною владою і буденними дрібницями, цей погляд ізнизу й цікавили мене найбільше.

Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися /Переклад Роксоляни Свято. Передмова Оксани Форостини. – Yakaboo Publishing, 2019.

Текст: Роксоляна Свято