«Інший Київ» представляє українсько-ізраїльського поета Олександра Авербуха.

Олександр Авербух родом з Луганщини, мешкав в Тель-Авіві, вчився в Ієрусалимі, захистив магістерську дисертацію за темою «Тип українського літератора в російській літературі XVII—XVIII ст.». Пише вірші російською та українською, перекладає з івриту та на іврит, останнім часом приїздить до Києва на поетичні фестивалі і минулого тижня читав свої вірші на Городецького.

В 2014-му видав цикл «Вонйа» (саме так!), про який  влучно написав потім Кирилл Корчагін: поетичний суб’єкт Авербуха перебуває на перетині двох мов, що знаходяться між собою у стані громадянської війни.

Мабуть головне, що він робить з мовою (мовами), – обертає її (їх) на мовлення, тобто абстрактну безособову норму перетворює на єдині в своєму роді уособлені голоси – власне голоси з усіма хибами та покривленнями усного, фонетичного переказу. І наш покривлений час говорить у його віршах своєю (нашою, кожного з нас) покривленою мовою.

Чому я хочу писати/пишу українською? 
(послідовність причин не важлива, вони все рівноцінні)

1) Тому що є теми, про які я не хочу/не можу писати російською.
2) Тому що у мене є багато близьких і дорогих україномовних друзів-поетів, з якими я хочу мати поетичний діалог, а повноцінна розмова із ними можлива тільки українською (у цьому випадку обопільно – як для них, так і для мене).
3) Тому що я відчуваю, що писати українською інколи для мене – це затишний куток, сховище, де я почуваюсь у безпеці. Мова у цьму випадку стає об’єктивною формою існування, єдиним фізичним простіром, в якому мені ніщо не загрожує.
4) Тому що я відчуваю, що тільки коли я обираю цю мову, я можу активно співчуватим тому, що діється в Україні, діям близьких людей, їх думкам. Я почуваю, що висловлювати спільність поглядів у цих випадках не українською – неправильно.
5) Іноді мова стає моєю єдинию зброєю проти ворога, та я обираю українську зброю.
6) Тому що українська мова – це майже не єдине, що мене ще пов’язує (бо дома та родичів в Україні у мене не залишилося) із мінулим, окрім спогадів. Я вважаю, що мова – це також спогад, якому, пишучі на ній, я не даю зникнути.
Це мій улюблений спогад.

відступаємо по пам’яті
твоя неповороткість
веде нас понад річкою
розбагненими дорогами

дивись вони залишили свою техніку
та ти жадібно вдихаєш
провоняне бензиновим смородом
січневе повітря

до того краю
де ти послизнешся
п’ять-шість кроків
прорубаного отвору
чорної води
яка кожною бульбашкою
нагадує що нарешті ти вдома

на підступах до вашого міста
з під криги замерзлої водойми
застиглі на півслові обличчя

Фото: Лена Самойленко