У Мистецькому Арсеналі відкрилася величезна виставка «Подолання гравітації», героїню якої, Параску Степанівну Плитку-Горицвіт, хотіли вбити, а вона вижила і створила прекрасні світи.
Параска Плитка (псевдонім Горицвіт вона взяла для творчої роботи) народилася у 1927 році на землі гуцулів, у селі Бистрець Івано-Франківської області, невдовзі родина переїхала неподалік – у село Криворівня, в якому Параска Степанівна й упокоїлася в 1998 році. Її батько, простий коваль, знав кілька мов та навчив дочку, мати чудово ткала та вишивала. Дівчинка закінчила чотирикласну школу і більше ніякої освіти не отримала.
Її біографія, як то кажуть, віддзеркалила XX сторіччя з усіма його дивними та страшними поворотами. Параска зросла у неймовірно красивих місцях в оточенні людей, які багато працювали, спритно хазяйнували та стихійно, палко любили свою землю. А на землю цю завжди хтось зазіхав. У 1939 році сюди прийшов Радянський Союз, почався новий порядок. У 1941 з’явилися німці, обіцяли волю. Параска мріяла вчитися у німецькому університеті (бо знала мову), але попала на примусову працю. Після повернення додому стала зв’язковою УПА – і з точки зору радянської влади підписала собі вирок.
У 1945 році молоду дівчину було відправлено до таборів. «Підеш на білі медведі!» – «Та піду, – кажу, – я молода, пережию!» – так згадувала ті дні Плитка-Горицвіт у першій документальній стрічці, яку зняли про неї у 1992 році. «Повернулася напівжива, виснажена, вибідована» – це теж її слова, – через майже десять років. З тої пори й почалася нова історія Параски Горицвіт: письменниці, художниці, етнографки, лінгвістки, фотографки, філософки. Немало для людини без освіти, чи не так?
Вона не була красунею, але мала обличчя професорки – розумне, з чіткими рисами. Вона не вийшла заміж, переживши у таборі велике кохання. З роками Параска все більше ставала відлюдницею, хоча відчувала велику любов до людей, до землі, до світу. Описати те, як мислила ця незвична жінка, можна словом «пантеїзм», якщо застосувати його в широкому сенсі, як ідею, яка розлита повсюди і ніколи не переривається, хоч має різні прояви. Ні, у своїй вірі Параска Степанівна була щирою православною, її бог Христос – теплий, рідний. Але у всьому іншому вона творила величезний синтез. В її пантеоні на рівних були Іван Франко, Шота Руставелі, Махатма Ґанді, Рабіндранат Тагор – бо вони праведні, розумні люди, стовпи, на яких тримається світобудова. Княгиня Ольга, що принесла християнство, нібито була її родичкою, сестрою, сучасницею – бо для Параски не існувало історичної дистанції, все відбувалося одночасно.
Свої перші саморобні книжечки Плитка-Горицвіт створила ще в таборі. Повернувшись, присвячувала цій роботі багато часу (тому й зачинялася у хаті, не любила, коли заважають). Спочатку вона писала від руки, пізніше почала друкувати на машинці. Сама ілюструвала, переплітала, робила для книжок футляри, оздоблені витинанками. Про що були її книжки? Про все на світі. Спогади про поневіряння у таборі «Останній рейс», «Чуєш, брате мій… Поезія болюча. 1944–1954», місцевий фольклор «Зарібкові співанки», казки про закордонні пригоди гуцулок «Індійські заграви», духовний текст «Роздуми в угодність Божу» та багато інших.
Плитка-Горицвіт писала ікони. Малювала пейзажі. Робила (етно)графічні серії – як то «Доля гуцула» й «Доля гуцулки». Збирала фольклор. Складала словники гуцульської говірки. Вела щоденники прозаїчні та віршовані. Створювала духовно-філософські роздуми-молитви. Водила Карпатами групи науковців та студентів-фольклористів. Листувалася з товаришами по ув’язненню, з молодими земляками, які служили у Радянській армії, дисидентами, родичами, що роз’їхалися по світові. Кожному виду діяльності Плитки-Горицвіт присвячений окремий розділ виставки, а найцікавішим, можливо, є фотографія. Ще у 1950-ті роки Параска придбала перший фотоапарат «Смена» і з незмінним захопленням впродовж багатьох років вглядалася в навколишній світ, – тепер він дивиться на нас. Довготривалий фотопроєкт Плитки-Горицвіт вийшов антропо-етнографо-соціологічним, це та повсякденна історія, яка так захоплює. Вона знімала односельців у їхньому природному середовищі: біля церкви на Великдень, на весіллі, за роботою, дітей у грі, дівчат за теревенями, дідів у кептариках на тлі рідних гір… Можна, звісно, порівнювати, як це роблять, Параску Плитку з геніальною вуличною фотографкою Вівіан Маєр, але чи треба? Важливо те, що Параска у відриві від будь-якої традиції або школи створила свій стиль. Не всі роботи дійшли до нас, але добре, що тисячі їх знайшлися майже випадково, у далекому кутку. До речі, на виставці є стенд з відбитками з зіпсованих негативів, у плямах. І знаєте, це теж добре – люди виглядають з-під шара історії.
Параска Плитка-Горицвіт була неймовірно обдарованою людиною, у своєму аматорстві вона досягла високого рівня завдяки наполегливості та гнучкому розуму. Та було в ній те, що йшло не від розуму, а тільки від серця – любов до України. Без зайвої рефлексії, без дихотомії «так, але…», без сумніву. Вона дожила до незалежності, але, слухаючи дебати з Ради, побивалася, що українці не можуть разом, дружно, робити спільну справу: «Боже Небесний, ми не можем стати на ноги. Шо це є, люди добрі? Ми не годні зловитися, як той сир у купку». І, чесно кажучи, дуже соромно стає перед Параскою Степанівною, як подумаєш, що її вже понад двадцять років немає, а сиру ми все ще не зробили.
- Що: «Подолання гравітації. Параска Плитка-Горицвіт»
- Де: Мистецький Арсенал, вул. Лаврська, 12
- Коли: 17 жовтня 2019 – 19 січня 2020; 11:00–20:00, вихідний понеділок
Текст: Марина Полякова
