Сріблясті доріжки Місяця, маленькі левкаси, сни над темними водами,  препарування крику, кухня Криволапа та скульптури, овіяні вітрами, – Марина Полякова з розмаїття київських виставок вибрала найкращі.

ЦСМ «Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)

На день свого народження художник та галерист Олександр Янович подарував (собі? нам?) виставку MoonWater – візуально просту та витончену. Від стелі на підлогу по стінах «стікають» довгі свитки, вкриті абстрактним живописом, в якому вгадуються тварини, рослини, абриси островів – або це тільки здається, адже вночі, коли панує Місяць, тьмяне дзеркало Сонця, і по воді біжить срібляста доріжка, все навколо стає непевним, загадковим, і думка почуває себе вільною, уява народжує фата-моргани.

Широкі доріжки поступово тоншають, доходячи до тоненьких, в долоню, і від цього біла стіна теж стає часткою зображення, грає свою роль у живописному перформансі, розповідає якусь історію – про незвідане, про відкритий потенціал, про чистий аркуш, на який можна нанести що хочеш: слова незнаної мови, меридіани та паралелі, контури океанів сріблясто-білого Місяця.

ЦСМ «Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)

Ні, у вас не двоїння в очах, у цій галереї дійсно одночасно проходять дві виставки. Левкасні мініатюри (понад сімдесят!) – ніжні діти великих робіт, які брали участь у Бієнале левкасу, започаткованій «Білим Світом». Вона дала змогу побачити, як багато українських художників працюють з цією давньою технікою, наскільки вона пластична. На цей раз галеристи вирішили обмежити майстрів у форматі, ніяк не обмежуючи у тематиці: невеличкі основи немовби стиснули авторські ідеї, сконцентрували їх, і пензлям тут тісно, а думкам привільно. Міфологічні та біблейські мотиви, янголи, риби, люди, звірі, дерева, будинки, дороги, навіть абстракції та фактури – кожна мініатюра стала віконцем, з якого художник дивиться на білий світ.

Триптих Арт (вул. Десятинна, 13)

Олексій Литвиненко – частий гість у цьому виставковому просторі. Два роки тому ми бачили його «делікатний урбанізм», торік – «собори з очерету», на цей раз він розповідає про «химерні сни». Сон як явище зараз цікавить переважно медицину, але в нього була величезна, тисячолітня історія! Люди спали у храмах, щоб побачиться з богами та взнати свою долю, розгадували сновидіння різноманітних медіумів, бігали натовпом за дідусем Фройдом, прохаючи його розтлумачити свої витіснені бажання, які розкриваються уві сні. І от зараз ми просто спимо, стиха блимаючи нейронами, – а художник  мандрує далекими шляхами, бачить темні води та зелені береги, золоті гори, дивних тварин, яких не знає біологічна таксономія… Але найголовніше те, що він може це все зобразити, не втрачаючи тонкого балансу між реальним та ірреальним, між фантазіями та знанням, між декоративністю та тонким, делікатним живописом.

Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узв., 34)

Щодня ми бачимо навкруги сотні речей – вони оточують нас, якісь з них дратують, якісь хочеться взяти в руки й не випускати. З цими речами пов’язані емоції, спогади, вони складають наше життя. Алла Волобуєва вміє встановлювати тонкі зв’язки з предметним та безпредметним, з внутрішнім світом, народжуючи мрії з матерії. Під її пензлем реальні речі перетворюються на образи, які мерехтять, мов розпечене повітря влітку, змінюють кольори, контури, перетікають один в одного. Ми начебто взнаємо прототипи (філіжанка кави, фарфорове слоненя, лапата рослина), але не наважуємося давати їм імена. Не треба каталогізувати мрії, хай вони живуть своїм дивацьким життя.

Gallery, 83 (вул. Тарасівська, 3 а)

Інтерес до емоцій в моді. Ми багато про них розмовляємо, створюємо художні проєкти, читаємо статті у гламурних журналах, платимо гроші психотерапевтам. Але ж чи насправді ми розуміємо свої емоції, керуємо ними, можемо сприймати емоції інших людей? Скоріш ми боїмося емоцій, особливо бурхливих, нестримних, пограничних станів. Фотограф Ірина Хмара препарувала крик. Коли людина кричить? Навіщо? Як вона це робить? Чи допомагає крик виходу того, що набрякає всередині? Тринадцять жінок (ґендер має значення?) мали пригадати щось таке, що спровокує крик (їх історії теж стали часткою виставки), та виплеснути свої емоції перед об’єктивом. Це було досить травматично, і фотосесія оберталася майже на сеанс психотерапії. У цього камерного проєкту є одна важлива особливість – він не герметичний, а інтерактивний. Кожен глядач може поставити себе на місце жінки з фото та спробувати пройти такі ж емоційні стадії. Чи у кожного вийде?        (Афіша Сергія Мазураша)

Карась Галерея (Андріївський узв., 22 а)

Роботи Анатолія Криволапа не сплутаєш з чужими – він напрацював свій стиль, оригінальний колорит, світ образів. Але ж чи так було завжди? Тепер ми маємо можливість підгледіти за кухнею. На виставці представлені полотна тридцятирічної давнини – ще до «Живописного заповідника», – які майже ніде не експонувалися. Чому? Тому що 1980-ті роки були не найкращим часом до експресивних абстракцій, а художник працював саме так – нестримно, неекономно витрачаючи почуття та фарби. Він наполегливо шукав особливу матеріальність живопису та промовисті якості колориту – щоб  стати Анатолієм Криволапом.

Мистецький центр «Шоколадний будинок» (вул. Шовковична, 17/2)

Доля родини Михайла Грицюка та його самого була примхливою. Батьки, закарпатські українці, яких разом з рідною землею передавали то Угорщині, то Чехословаччині, у 1930-ті емігрували до Аргентини – чужої, розпеченої, неосяжної. Там Михайло прожив чверть століття, став художником. У 1950-ті він повернувся додому, до Києва, у 1962-му закінчив Київський художній інститут і вже за два роки виступив співавтором одного з найсильніших пам’ятників Тарасу Шевченку – у Москві, біля готелю «Україна». В романах про таку швидку творчу еволюцію пишуть: «Він поспішав жити, немовби відчував…» Дійсно, Михайло Грицюк пішов з життя у п’ятдесят років – і це неймовірно рано. Скульптор оригінальний, не заляканий соцреалізмом, маючий своє бачення, свою експресивну мову, залишив хай не надто великий, але художньо значний спадок. І завжди в його роботах ніби відчувався південний жар сонця та вільний вітер.