«Пропала грамота» – це повість Гоголя з «Вечорів»: там чорт викрадає у діда грамоту, а потім той дід вирушає на пошуки, потрапляє до пекла, грає з нечистою силою в «дурня» та нарешті виграє свою грамоту.
«Пропала грамота» – це легендарна поетична група, що виникла у Києві наприкінці 80-х, в часи, коли та українська «грамота» «по русифікованих містах» здавалася доконечно «пропалою», а ці троє веселих сміливців наважились її повернути – саме так, граючись.
Отже Юрко Позаяк, Віктор Недоступ та Семен Либонь (в миру – Юрій Лисенко, Віктор Лапкін і Олекса Семенченко) створили бурлескну групу, київський прототип Бу-Ба-Бу (кажуть, що до створення долучився й Прокуратор Неборак), в 1991-му вони видали збірку … і пропали. Збірка тим часом стала раритетною, увійшла до підручників, енциклопедій та канону нової літератури. Нарешті її – музейну і живу, дещо доповнену – перевидала «Люта справа».
Отже, іноді вони повертаються.
Юрій Андрухович: Колись була така група, як це в нас, за тваринницьким звичаєм, називається гурт, “Пропала грамота”. Група пропала, але назва збереглася, завдяки Гоголеві, либонь. Група вважалася хуліганською, кожен по-своєму. Один співав про пожежників, другий дівчатам подобався, а цей з балкона шугав. Але час був ще той, коли хуліганів любили навіть старійшини, і навіть слово лагідне для них усіх тоді знайшлося — літературна зміна. Щоправда, до зміни справа так і не дійшла. Ніхто не змінився, ніщо не змінилось, дозволю собі констатувати. Усе так само: великій державі — велику державну літературу. І навзаєм: великій літературі — велику державну стурбованість. Ах, ці пересмішники зі зламу часів! Ці зубоскали й бабовали, тридцятилітні — тоді! — Буратіно, всі ці бубабісти-верлібристи! Пропала ваша грамота! Що залишилося? Напевно, поезія. Або амнезія — часткова чи повна — знак покоління.
Віктор Недоступ
Ноктюрн І
Взимку серед ночі щось будить мене
щось хапає мене за горлянку
дихати не дає
ненавиджу стіни
голими темними вулицями блукаю
шукаю сонця
змерзлими вустами пригадую щось
чи то пісню чи то ім’я
нема цьому назви
нема цьому ради
це Київ
мабуть друзі мої теж не сплять
це слава Богові Київ.
На Подолі мене відпустило.
Простіть мені. Мені вже,
їй-богу, краще.
Юрко Позаяк
Щастя
Є в крота очі,
Але він не бачить.
Є в мене щастя,
Але собаче.
Щастя собаче
Зле і жорстоке:
Прокушене горло,
Порвані боки.
Щастя собаче –
Зла нагорода:
Зуби голодні,
Бездомна свобода.
Як повний місяць
На землю світить,
Мені від щастя
Хочеться вити.
Семен Либонь
Трагедія народу
Такі слова знайшов, коли вивчав свій вірш:
“Je t’aime, mon amour”.
Почав шукать, що то за річ,
У словнику, –
Й французьку вивчив мову.
А вчора у своїй поемі я спіткав
Англійський текст
“I love you, love”
Й англійку покохав.
О, yes!
(Й англійську вивчив мову.)
А завтра покохаю знов.
(Англійку покохаю знову.)
У Позаяка я почув
“Аллах акбар” і навернувсь
В іслам.
І стався злам
У мисленні моєму;
І я завів собі гарем,
І сотні покохав,
Й вони мене кохали.
“Kochalam cie, gowniarzu maly”, –
У тебе зараз прочитав.
І не впізнав, ні, не впізнав
Тих слів. Але я їх шукав
У словниках, дешифрував, –
Та мудрим був їх код…
Нікого я не покохав, –
І вимер як народ.