Сьогодні Київ майже пустий. Здається, саме час блукати та милуватися містом, але не можна. Тому «Інший Київ» вирішив дивитися на Київ віртуально, через малюнки та старі світлини. Кожен випуск у новій рубриці «Місце у місті» ми будемо присвячувати одній місцевості на мапі Києва, одній споруді – наявній, або вже не існуючій, – як її бачили художники та фотографи.
Старовинному Києву в іконографічному сенсі не пощастило, як, наприклад, пощастило Риму або Венеції. Своїх пейзажистів у нас не було, на етюди до нас не їздили. От хіба що голландського майстра Абрахама ван Вестерфельда (1620/21–1692) занесло до Києва буремними воєнними вітрами – в 1651 році він прибув сюди як придворний художник литовського гетьмана Януша Радзивілла, який захопив Київ. На малюнках Вестерфельда київські храми перетворилися на купи каміння, що поросли травою, через діри в Софії видно небо. Чи дійсно було так, чи це фантазії автора на модну в Європі тему руїн, чи огріхи атрибуції малюнків, важко сказати. Однак до змальованих голландцем Золотих воріт, збудованих князем Ярославом у 1030-ті роки, питань немає, вони дійсно були пошкоджені ще 1240 року воїнами Батия (причому не ззовні, бо були неприступними, а вже зсередини). Ба більше, київський історик Максим Берлинський у 1820 році писав так: «…самые врата, обитые вызолоченными листами, подали причину назвать их золотыми, которые однако дерзким Половецким Князем Боняком были выломаны и как трофей отвезены в землю Половецкую». Втім, і золото на брамі, і злодійкуватий Боняк скоріш легенда (яка мандрувала літописами), та й названі величні головні ворота міста Ярослава на честь Золотих воріт у Константинополі, а не тому, що сяяли чистим золотом. За версією Вестерфельда, щоправда, ворота ледь живі, а от за свідоцтвом Павла Алеппського, архідиякона Антиохійської православної церкви, у 1654 році брама ще виконувала в’їзну функцію, працював звідний міст.
У XIX столітті Київ нарешті дочекався своїх майстрів: Тараса Григоровича Шевченка та його приятеля, російського художника Михайла Макаровича Сажина (1818–1887), про життя якого відомо мало. 1844 року Шевченко задумав створити серію «Живописна Україна», отримав, як тепер кажуть, грант від Товариства заохочення художників та вже впродовж місяця зробив перші офорти. Того ж 1844 року до Києва з Петербургу приїхав Сажин, який знав Шевченка по Академії мистецтв. У техніках акварелі та сепії він створив низку краєвидів та храмових інтер’єрів, через два роки був виданий його альбом «Види Києва». У 1846 році приятелі разом винаймали помешкання на Козиному болоті у будинку колезького секретаря Івана Житницького (тепер вул. Т. Шевченка, 8 а, Літературно-меморіальний дім-музей Т. Шевченка) – і мріяли залишити на папері геть усі київські красоти. Шевченка заарештували у квітні 1847 року. Михайло Сажин, намагаючись врятувати від конфіскації його малюнки, поставив свої підписи, але роботи частково все ж були втрачені. Сажин не розлучався з Києвом до 1855 року, малюючи місто, – мабуть, це був його Рим, його Венеція. На одному з малюнків ми бачимо Золоті ворота, які, до речі, через жалюгідний стан були «законсервовані» земляним насипом з 1750 до 1832 року. Як видно, з часів Вестерфельда від воріт майже нічого не залишилось, тільки вітер свистів у руїнах колись могутньої споруди з надбрамною Благовіщенською церквою, а у напрямку майбутньої Золотоворітської вулиці їхали селяни на волах. До речі, в російській Вікіпедії ця робота підписана як руїни монастиря Святої Ірини – не вірте.
1862 року у Варшаві був виданий розкішний альбом історика Юліана Бартошевича з «детальним описом» Києва, гравюри до якого створила Камілла де Бельє.
Впізнаєте щось знайоме? Так, це Золоті ворота, інспіровані малюнком Абрахама ван Вестерфельда 1651 року. На жаль, споруда зовсім не схожа, а за нею підіймається якась гора. Втім, у цьому ж альбомі є ще одні ворота, і тепер вони такі, як треба, зруйновані. Паркан навколо них з’явився у 1858 році, надавши воротам меморіальне значення замість утилітарного. Правда, регулярна перспектива за брамою радше нагадує Петербург, аніж Київ.
Отже, після визволення воріт від земляного насипу в Києві з’явилися справжні романтичні руїни.
Для підтримки стін були збудовані контрфорси, і, фотографуючись на тлі брами, можна було уявляти себе у середньовічній Франції.
Пропозиції щодо відтворення Золотих воріт з’явилися ще на початку XX століття, але за революціями та війнами довго було не до культури. Тільки у 1970-ті роки археологи та архітектори вирішили, що пілони воріт треба терміново закривати «саркофагом». 1982 року з’явилася та споруда, в якій одні бачать справжні Золоті ворота, а інші – недолугу новобудову.
Текст: Марина Полякова
