У Києві на 80-му році пішов з життя художник Владислав Олександрович Мамсіков.
Народився він навесні 1940 року в Омську, з семирічного віку жив у Києві. В 1963 році закінчив Київський художній інститут. На цей час відлига з її надіями на творчу свободу вже завершилася, і в особистому розвитку Владислава Мамсікова відбувся перелом – він почав відходити від академічної стилістики та шукати свою мову.
Кінець 1950-х та 1960-ті роки – часи розквіту так званого суворого стилю, поліморфної течії, яка перегукувалася з до-сталінським радянським мистецтвом. Узагальнення форми, колористична похмурість та стриманість, внутрішня напруга, драматичність при зовнішній негаласливості – все це було реакцією на фальшиву радість соцреалізму. Мамсіков став одним з головних українських адептів суворого стилю (разом із Ігорем Григор’євим, Михайлом Вайнштейном, Віктором Рижих та ін.) почав досліджувати індустріальний жанр (заводи, доки, будівництва), писав робітників різних професій. Люди були ніби вирізаними з темного дерева, а будови поступово перетворювалися на те, про що в Союзі не можна було і думати – кубістичні фантазії.
У 1970-ті роки Мамсіков знову зробив стилістичний поворот, почав розробляти так званий метафізичний живопис (і реалістично «халтурив», щоб кормити родину: жінку Ірину Герасимову та сина Максима). Втім, чи не можна вважати його логічним продовженням суворого стилю? Адже художник просто поступово відкидав все зайве, в тому числі зайве емоційно, шукаючи ті лаконічні форми та специфічний колорит, які стали характерною прикметою. Повітря тут ніби застигле, освітлення розсіяне навіть у сонячний день, море нагадує ртуть, якщо доторкнутися до людей, здається, відчуєш тугу, теплу гумовість. Ця стилістика стала візитівкою Мамсікова, а сам він був записаний до лав нонконформістів.
Після розвалу Радянського Союзу художник отримав змогу подорожувати, жив і працював в США, малював хайвеї та хмарочоси. І Київ – дуже маленький у порівнянні з буржуазними велетнями.
Художній вплив Владислава Мамсікова присутній у роботах сина Максима, попри те, що творчість Максима – це вже зовсім інші історія та ідеологія. Так, дивним шляхом метафізичний живопис 1970-х років проростає у сучасному комерційному світі.
Текст: Марина Полякова
