Шведська принцеса Інгігерда, після хрещення Ірина, здається, була гарною дружиною князю Ярославу Мудрому. Вона разом із ним терпіла воєнні незгоди, мирила його з родичами, яких він вважав за краще вбити, та народила багато дітей. У 1030-х роках Ярослав заклав у своєму новому місті Ірининський монастир – на честь святої Ірини, покровительки дружини. Головний храм, за реконструкцією академіка Ю. Асєєва, був великою спорудою за візантійським каноном.
Про монастир історик початку XIX століття Максим Берлинський написав у трохи сексистському дусі:
«Во время строения въ 1731 году около Софийскаго монастыря каменной ограды, найдено пространное основание бывшаго кирпичнаго здания, и по сравнению с летописью, должно заключить о существовании там Ирининскаго женскаго монастыря; ибо изстари было в обыкновении, что женские монастыри были всегда в соседстве мужеских, под их духовною властию и священнодействием».
Берлинський доводив, що храм святої Ірини не міг бути тим, за яким 882 року поховали вбитого Олегом князя Діра, як сказано у літописі. По-перше, не було сенсу нести так далеко від могили Аскольда тіло його співправителя, по-друге, цього храму ще просто не було. Отже, писав Берлинський, десь біля могили мала бути стара церква Ірини. На ці питання і зараз відповіді немає. А монастир був розорений та знищений 1240 році навалою військ хана Батия, його руїни залишилися просто неба як пам’ятка війні та горю. В середині XVII століття, під час укріплення Старокиївської фортеці, руїни засипали землею.
З кінця XVIII ст. почалася прокладка та регулярна забудова вулиці, яка об’єднала місто Володимира і місто Ярослава і в середині XIX ст. отримала назву Володимирська. Нова артерія пройшла поверх монастиря – це з’ясувалося 1833 року, коли археолог-аматор Кіндрат Лохвицький знайшов засипані руїни: збереглися склепи, фрагменти мозаїки, уламки дзвона… До речі, могилу Діра тоді теж пошукали, але не знайшли. Щоправда, деякі вчені сперечалися з Лохвицьким, доводячи, що Ірининський монастир розташовувався трохи далі (на розі Стрілецької вулиці та Георгіївського провулка), але твердих доказів допоки немає, отже повіримо Лохвицькому. Російський художник Михайло Сажин зобразив те, що залишилося від величного храму, у середині 1840-х років, показавши і просторові відносини з Софією.
Тоді ж, у 1840-ві, була прокладена Ірининська вулиця. 1853 року руїни остаточно прибрали, щоб не заважали прогресу, а натомість поставили пам’ятний стовп – це була чи то дійсно одна з опор храму, чи конструкція, яку зібрали зі старовинної цегли. Стовп освятили як капличку, і він напряму відсилав до романтичної древності, до православного коріння – от на гравюрі біля нього в пошані зупинилися добродії.
Чесно кажучи, звести стовп майже серед вулиці – не надто гарна ідея. Допоки по Володимирській їздили тільки кіньми, це ще не було великою проблемою.
1913 року над колишнім монастирем почали будувати Земську управу. Потім в будинку послідовно мешкали ЦК КП(б)У, Наркомат внутрішніх справ, гестапо за німців, КДБ УРСР, зараз – СБУ. З таким сусідством шансів у стовпа не було, та й автомобілів у місті ставало дедалі більше.
Хоча, з точки зору історичної правди, це вулиця Володимирська пройшла по монастирю, а не він по ній, більшовицькій владі Києва потрібен був тільки привід. Наприкінці березня 1932 року – звісно, вночі, – з метою покращання дорожнього руху Ірининський стовп було знесено. Перенесення пам’ятки після короткої палкої суперечки визнали недоцільним.
Минулого року на сайті Київської міської ради з’явилася петиція небайдужого киянина, яка закликала відновити Ірининський стовп, що мало «підкріпити тяглість історії Русі-України від часів правління Ярослава Мудрого». Петиція набрала 38 голосів – чи то люди байдужі до історії, чи просто хочуть їздити без перешкод по завжди заповненій Володимирській.
Текст: Марина Полякова
