Дивне свято Різдво. Вже сто років відбувається з ним плутанина: і переносили його, і фарбували у червоний колір, і забороняли, і подвоїли – а ми все святкуємо і радіємо, що народився Господь.

1917-й був останнім роком, коли православне Різдво відсвяткували 25 грудня. 1918 року введено григоріанський календар (в УНР він запрацював з 1 березня), і з’явилися новий та старий стилі. Автоматично виникло і два Різдва – люди не розуміли, що святкувати 25 грудня, всі зусилля кидаючи на 7 січня, бо так рахувала церква. Дивно, але радянська влада вдалася не до заборон, а спершу до просвітництва (заборони будуть пізніше). Преса післяреволюційних років повна роз’яснень того, що у Різдві немає нічого містичного: «Ми ж знаємо тепер, що ніяких богів-духів немає, що все це видумано дикунами – нашими прадідами» (газета «Шлях революції» від 1923 року вперто називає прадідів “дикунами”»). Великі надії покладали на кампанію по ліквідуванню безграмотності, мовляв, за кілька років кожна людина зможе прочитати про безглуздість Різдва, і тоді обряд відімре сам собою.

Ба більше, у вихідний день 25 грудня почав святкуватися дивний гібрид сакрального та секулярного: «комсомольські святки», які супроводжувалися лекціями, виставками, «червоними колядками», ходами й карнавалами (пізніше ввели й «комсомольську Пасху»). До речі, батьки, котрі сьогодні не знають, який костюм придумати дитині, що ви скажете про вбрання Антанти або «царского хлама»?  Такі «модні поради» були надруковані 23 грудня 1922 року в газеті «Звезда» Катеринославського губвиконкому (стиль збережено):

«Должны быть выведены, как общеполитические персонажи (Антанта, царский хлам –Колчак, Юденич, Деникин, Врангель, Петлюра, городовой, кулак, жандарм), так и специально рождественские (гусь, поросенок), которым можно придать аллегорическое выражение (патриарха Тихона и т. д.). Карнавал должен закончиться большим шествием с факелом, фейерверком и сожиганием “богов”, совершенно ненужных трудящемуся люду».

Всі ці заходи були спрямовані перш за все на молодих, школярів та юнацтво, а відсталі верстви й у розрахунок не бралися: «Хай темне куркульство й ті хто з ними “святкує” з самогоном та бійками, ми ж будемо святкувати нові досягнення в науці, щоб озброївшись цими знаннями стати до перемоги за краще майбутнє». Щоправда, у Києві теж не поспішали зливатися в екстазі з комсомольцями, і цю шизофренічну ситуацію яскраво змальовує літературознавець Сергій Єфремов у щоденнику від 7 січня 1925 року:

«Різдво по старому стилю, “справжнє” Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує по новому стилю, а тільки по старому, хоч офіційно це й будень. Пускаються навіть на хитрощі. По деяких підприємствах заявили робітники, що на Різдво (по новому стилю) хочуть працювати, аби потім вибрати для святкування інші два дні – і вибрали Різдво по старому стилю. Вчора публіка валом валила на базар, купуючи ялинки, і публіка здебільшого пролетарського вигляду. Обіруч чіпляються люде за романтику, яку в них хочуть видерти. Досить до чогось доторкнутись большевикам, щоб воно одразу набрало одіозного характеру в очах саме робочої людности».

За три роки ситуація не змінилася: «Різдво. Всі на службі, на роботі і – лаються та никають з кутка в куток, щоб швидше покінчити осоружний службовий день та податися додому або в гості. Не розумію, кому потрібна цяя комедія роботи? Хіба ad majorem комунізму gloriam…» Наступного 1929 року було визнано, що пропаганда не діє, Різдво остаточно заборонили, а день 25 грудня став робочим.

Роз’яснення того, звідки походять різдвяні звичаї, колядки й щедрівки, знову повернулося на шпальти київських газет у грудні 1941 року. Але якщо радянська пропаганда висміювала вірування «дикунів», то пронімецька преса, газета «Нове українське слово», взяла сентиментальний тон. Ще б пак! «Найкультурніша» нація Європи дарувала українцям заборонене свято, а українці мусили дякувати «геніальному фюрерові» (так само як роком раніше зверталися до «геніального Сталіна»).

Щоправда, народне піднесення мало рости з нічого, бо, як писала киянка Ірина Хорошунова 9 січня 1942 року у своєму славнозвісному щоденнику, на святковий стіл не було чого поставити: «Прошло Рождество. Мы нынче богаты праздниками. Что ни неделя, то несколько свободных дней. Хлеба нет, его выдали по карточкам один раз с 1-го числа по 200 граммов. В Академии дали по 1,5 кг хлеба, а в Консерватории, на водном транспорте и в других местах даже этого не дали».

1943 року, після звільнення Києва, усілякі релігійні прояви, звісно, знову стали маргінальними. Традиція святкування Різдва набула буржуазного забарвлення. Так, журнал «Перець» в останньому числі 1947 року висміював «Щедрий вечір на Уолл-стріті», де капіталісти виспівували колядки, просячи вареничків, кашки й навіть сала: «А на горі сало звисало. // А поліз я на гору по сало, // А я сала не дістав, // І з драбини тільки впав».

Сьогодні важко повірити, але невинне колядування перетворилося у радянські роки на фронду. На початку 1970-х років КДБ УРСР з повною серйозністю сповіщало «старшим товаришам», що у Києві готуються «різдвяні зборища націоналістичних елементів». Ці вовки в овечих шкурах залучили студентів та творчу інтелігенцію до колядування на вулицях та по квартирах! Зокрема, в колядуванні брала участь художниця Людмила Семикіна, і різдвяні співи звучали в пам’ять вбитої наприкінці 1970 року Алли Горської. Це була справжня шпигунська історія з таємними дзвінками між «своїми», міліцейськими кордонами, арештами ватажків, і комедійність ситуації дивно змішувалася з трагедією.

Попри те, що в 1930-ті роки Київ залишився без багатьох храмів, релігійне життя не зникло, хоч як з ним не боролися. 7 січня 1980 року Олесь Гончар записав: «Різдво. День сонячний, в білих снігах. Ряхтять золотом хрести на Володимирськім. І ось – задзвонили! Стоїмо з другом, слухаємо. Яка музика, як торкає саму глибінь душі, може, нічому іншому не доступну… Слухав би вічно!»

І через рік знову: «Вночі – мороз і самотність. А біля Володимирського собору перед закритими його дверима натовп жінок душевно й дзвінко співає: “Радуйся, земле!..” Таки ж Різдво!»

В якомусь сенсі радянська влада свого досягла: держава стала секулярною, традиції забулися, ми вже не знаємо, як саме треба святкувати Різдво (тим більше два Різдва). Але коли лякають мороз і самотність, згадуємо, що Різдво Христове дарує найголовніше – надію.

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел