«Якби в українській літературі був ряд авторів, що пишуть про Антарктиду, то я міг би написати лише якийсь один сюжет чи описати вузьку тему, але оскільки книжок про Антарктиду в Україні практично немає, написав якомога повнішу книжку “Мрія про Антарктиду”», – каже Маркіян Прохасько, письменник, журналіст і блогер.

Все просто, чи не так? Перша українська книга про далекий континент, який не належить жодній державі. Де тільки пінгвіни, котики, кити та полярники. Де є різні дослідницькі станції, у тому числі українська – «Академік Вернадський». Де апологети всіляких ненаукових дурниць розміщують то тунелі до інших вимірів, то інопланетну супер-зброю. Де температура опускається нижче 80 градусів Цельсія, але палеоботаніки знайшли залишки викопних дерев, квітів та комах. Де неможливо жити, але так хочеться побувати.

От Маркіян і побував (як? це окрема колізія), здійснивши свою мрію, і три роки писав книгу на 656 сторінок. Враження, спостереження, опис пригод, наукові факти, глобальний контекст, історія «української Антарктиди», світлини – все це складає щільну тканину «морозної» книги.

Маркіян Прохасько. «Мрія про Антарктиду». Видавництво Старого Лева, 2022

Якось у 17 років я поїхав у гори. Нас було приблизно десять, і ми кілька днів мандрували одними з найнеобжитіших карпатських регіонів у кузовах різних автомобілів і вантажівок. Багато годин кузов був нашим човном у річці невпинної дороги, на яку ми сходили всього кілька разів за багато годин. Пахучий теплий вітер хвилями і течією вдаряв в обличчя, об голі руки та й усе тіло. М’які гілки літніх дерев жорстко гладили, мов водорості у повітряному океані. Хвилі загуслих гір перекочувалися одна за одною. Ми не мали ніякої практичної мети, а просто насолоджувалися моментом і були щасливі. Мене тоді розпирало від радості.

Дивно, але саме ту поїздку я часто згадував у водах Антарктики. Відкритий човен пострибує не нерівностях океанічної дороги. Живі гори океану легенько котяться під бортом, холодне й ледь вловне літнє повітря бухкає в обличчя, очі та руки. У мандрівці — а окремо під час швидкісної поїздки – ти почуваєшся вільним. І що швидше їдеш – то більше захвату отримуєш. І річ не у швидкості, і не в місці, і не у транспорті, а у думці, яка хоче залетіти за горизонт, а ти неначе наздоганяєш її. І що більше ти розганяєшся, то ближчою здається думка, яка летить, мов стріла, над хвилями та камінням, то сильніше електризується душа від відчуття абсолютної волі, яка ось-ось настане – як тільки ти торкнешся до хвостика власної думки…

Однак цього ніколи не стається. Тому після найвищого піднесення іноді стає порожньо. «Гаразд, пора повертатися», – кажуть тоді люди. Думка втекла за горизонт, і цього разу ти її не впіймаєш. Близькість успіху залишає солодкий спогад ностальгії – приємно згадувати про ревіння мотора й таємничі усмішки твоїх спільників: що в горах, що в морі.