30 жовтня відзначалося 140 років від дня народження Михайла Бойчука, видатного українського художника-монументаліста, відомого діяча вітчизняного модернізму, педагога, життя якого обірвалося у Києві від кулі співробітника НКВС 13 липня 1937 року.

У ці дні багато сказано про творчість Бойчука, про його учнів, а також про те, яку страшну травму українській культурі завдали репресії 1930-х років, коли був знищений цвіт творчої інтелігенції. Але ми хочемо сьогодні поговорити про те, що історія – надзвичайно складна штука з несподіваними поворотами. Про те, як у 1920-ті – на початку 1930-х сперечалися діячі української культури, виробляли нові принципи мистецтва, не знаючи, що у найближчі роки все живе й різноманітне буде уніфіковане, а незгодні знищені.

1 лютого 1929 року в «Універсальному журналі» було надруковане «автоінтерв’ю» учня Бойчука Івана Падалки. У розмові зі своєю уявною моделлю він розповідає про вчителя так:

«– Вчився я у професора Бойчука.

– Ага, так от в чому секрет – зрозуміло. Я трохи чула про нього і, навіть, читала десь статейку якогось Врони. Він писав, що Бойчук малює візантійських богів (ікони). Тепер я розумію. Бога з натури не змалюєш і от таким художникам доводиться вигадувати з голови… Але… Чому ж ви малюєте не ікони а червоноармійців?

– Бачите ви даремно йняли віри т. Вроні. Він не художник, а лише художній критик. А з критиками трапляється, що вони не беруться серйозно вивчати мистецькі явища, а лише “критикують” їх. Через це саме він зовсім невірно представив роботу проф. Бойчука. Бойчук теж не малює богів, він тільки хоче використати ту художню майстерність, якою володіли художники Візантії, а також Єгипту, Асирії, Японії, Франції, Італії і, взагалі, –  всі художники, які робили грамотно…

– Ага, розумію, значить проф. Бойчук вигадує новий стиль – може український? Ото його звуть бойчукізмом?

– Зовсім ні. Бойчукізм не є стиль – а лише принцип – принцип свідомо й грамотно оперувати художньою формою. <…> Коли я вперше познайомився з його роботою і з ним, то мене осяла щаслива думка що Бойчук і є той майстер, який навчить мене робити картини прекрасні, як материни килими…

–  Значить, ви робите, як Бойчук?

– На жаль, я був поганим учнем Бойчука і не зміг засвоїти всієї глибини його науки. Але я силкуюся робити так, як мені вдалось зрозуміти проф. Бойчука…»

Апологетика Михайла Бойчука з уст Івана Падалки 1929 року могла обернутися великими неприємностями, адже над Бойчуком уже клубочилися хмари. Послухаємо, наприклад, панфутуриста Ґео Шкурупія, якого не влаштовували ні ідеологія, ні естетика бойчукістів. Часопис українських футуристів «Нова ґенерація» виходив у Харкові впродовж 1927–1930 років і став значним явищем культури. 1 жовтня 1929 року в ньому вийшла стаття «Диктатура богомазів» за авторством Шкурупія, спрямована проти Михайла Бойчука та його школи, які, мовляв, тільки роблять вигляд, що створюють революційне і пролетарське мистецтво, а насправді є реакціонерами.

«Нетерпимо ставлючись до інших мистецьких напрямків, представники цієї “школи” старанно душать усе нове й революційне, що є в нашому мистецтві, тримаючи в своїх руках художні школи Києва. <…> Коротко характеризуючи мистецькі засади цієї течії, ми можемо сказати, шо вона в своїх виробничих процесах бере за підвалину мистецтво XIV– XVI віку, а також користується із зразків народньо-релігійної творчости, іконописного, церковного малярства середнєвіччя. Використовуючи техніку фрески та темпери, ця школа осучаснює її, забарвлюючи в націоналістичні тона».

Звинувачуючи Бойчука і учнів, Шкурупій писав: «Ці молоді художники, маючи формальну виучку М. Бойчука, застосовують тепер до неї сучасні націоналістично-хуторянські вимоги. Отже, “бойчукізм” – потерпів ідеологічні зміни: від релігійної містики уніята Шептицького докотився до реакційно-націоналістичного мистецтва, прикриваючи своє консервативне єство нахабною демагогією й претендуючи на пролетарську назву».

Відкидаючи у минуле станкову картину через те, що нею можуть насолодитися тільки окремі багатії (така думка взагалі панувала у революційному мистецтві), Ґео Шкурупій вірив, що майбутнє – за клюбом, «де найбільше буває робітників і селян». Там «мусить працювати пролетарський художник», втім, питання, що потрібно клюбу, фреска чи станкова картина, ще не вирішено. Сам Шкурупій вважав, що великі сподівання на фрески, які будуть вчити новому життю, перебільшені, адже художня форма, адекватна добі, ще не знайдена. І Михайло Бойчук у цій справі точно не допомагає: «М. Бойчук та його армісти проте ще більше заплутують справу з монументальним мистецтвом. Крім того, що воно архаїчне й на багато століть відстало від нашої доби, в їхніх руках воно набуває шкідливої реакційної трактовки. Їхні бездарні вправи, що позбавлені оригінальності, не мають навіть свіжої творчої вигадки, не мають навіть тих поривань до шукань нового, чим характеризується все сучасне мистецтво. Беручи іконописну техніку, вони старанно реставрують її, відживлюючи національним змістом, що, на їхню думку, мусить осучаснити її та зробити їхні реставраційні вправи інтернаціональними».

Взагалі питання взаємодії національного та інтернаціонального в мистецтві Шкурупія дуже турбувало. Те, що робили бойчукісти, він вважав «анемічними вправами», інспірованими «хуторянською вдачею», «бездарною, парахвіяльною ляпаниною». Не менш серйозно, аніж по Бойчуку, пройшовся автор і по Л. Курбасу, який сказав якось, що «його театральні вистави національні формою й інтернаціональні змістом», – нісенітниця, на думку Шкурупія. Як відомо, радянські ідеологи таки віднайшли формулу культури «національна за формою, соціалістична за змістом», – разом із тим розвернувши шалену боротьбу з націоналізмом у мистецтві, з усім живим і дійсно національним.

…1937 року згаданих тут людей не стало. Іван Падалка був розстріляний 13 липня у Києві (разом із Бойчуком), Лесь Курбас 3 листопада у Сандармосі, Ґео Шкурупій 8 грудня в Ленінграді. Мистецтвознавець і художник Іван Врона, перший ректор Київського художнього інституту, який так захищав бойчукістів, у середині 1930-х два роки провів у концтаборі. Сьогодні вони є для нас одними з найважливіших діячів української культури XX століття, а їхні суперечки забуті.

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел

Дякуємо онлайн-архіву Української періодики LIBRARIA за можливість доторкнутися до живої історії