«Одного ранку наше життя змінилося…»

24 лютого, річниця початку гарячої фази Російсько-української війни. Дивне відчуття… Навалюються страшні думки про минулий рік. Із сірого холодного лютневого туману, що начебто і влітку не розсіювався, виринають картинки, яких волів би не бачити, й спогади, яких не хотів би мати. Але все ж таки бринить всередині щось урочисте. Звідки воно узялося? Можливо, від усвідомлення, що Україна встояла під потужним ударом, що наша фортеця – вкрита попелом, чорна від пожеж – тримається і ніколи не здасться. За тиждень весна, світло є, перемога все ближче. І сьогоднішня добірка українського антивоєнного мистецтва гірка й урочиста одночасно, в ній є печаль, але є надія.

Слава Бирук. «Українська земля»

Всеволод Шарко. «В очікуванні світла»

Владислав Шерешевський. «Світло є!»

Перша в цьому році, слава ЗСУ!

Molly Route. Із серії «Графіка воєнного часу»

Владислав Христенко. «Козак Мамай»

Ілля Яровий. «Відбитки війни. Дзеркало, Ірпінь»

«В основу картини лягло реальне місце, знайдене мною в Ірпені чотири місяці тому. Я знайшов розвалений будинок, від якого залишилася, можна сказати, одна стіна. Силует стіни нагадував стародавню кам’яну скіфську бабу, на стіні були закопчені квіткові шпалери, які нагадували про щасливе життя до війни в цьому місці, шпалери ніби саван покривала закопчена сажа, і тільки в одному місці вони зберегли незворушений вигляд, там, де колись висіло дзеркало. Більша частина дзеркала лопнула і обвалилася, залишався один єдиний шматок, в якому я побачив своє відображення, і коли я побачив себе в ньому я відчув величезний смуток і всю трагедію місця. На місці осколків, що відпали, крізь тріщини в дзеркалі пробивалася сажа, що утворила силует ніби величезного чорного павука, що виповзає з-за осколка, що залишився висіти на стіні. На веселий квітковий малюнок шпалер наповзав павук, ніби війна наповзає на щасливе мирне життя в Україні. І тут я зрозумів, що маю написати таку картину, щоб світ міг побачити і відчути те, що відчув я. Я обережно зняв цей уламок дзеркала з каліцтвами від вогню і забрав його додому щоб вставити його в майбутню картину, і кожен глядач, який буде її бачити, міг побачити себе в ньому і відчути те, що відчував я».

Ірина Каленик. «Відчай»

Ілона Кузнєцова, із серії «Тихе небо, чорна земля»

«Одинадцять місяців дивитися довгий та болючий Reels про Люту війну. Не ховатися, жерти жахіття розплющеними очима та не збожеволіти. Принаймні спробувати… Накопичилось болю. Почала серію +Топоніми+, про зруйновані міста, та не втрималась, помчала по пожежах та згарищах. Димить-палає…»

Богдана Чілікіна. «А завтра була війна»

Робота присвячується річниці нападу на Україну. Ніколи не забуду той ранок, очі моєї дитини, котра прокинулася під звуки вибухів. Старе життя закінчилося в усіх в Україні. Поки малювала, була повітряна тривога і щось над моїм домом пролетіло, думаю ППО.

Дмитро Кришовський. «Залізні яйця»

Ігор Гусєв. Із серії «3 world war»

Катя Лісова. «Зоря у вікні», із серії «Довга зима 2022 року»

Юрко Дячишин. Львів, фотографія із серії «War Nouveau»

«одного ранку наше життя змінилося… одною iз змін стала зміна оточуючого простору, в містах почали будувати оборонні укріплення, а також конструкції для захисту історичних споруд та пам’ятників. мішки з піском огорнули цінні історичні об’єкти та закрили вікна багатьох державних закладів, захищаючи їх від ймовірних вибухових хвиль. будівлі в цій захисній «одежі» стали частиною нового урбаністичного пейзажу, що нас оточує. спершу ці новостворенні об’єкти були постійними агресивними тригерами, що кожного разу як потрапляли в око, нагадували про війну. та з часом, як і до інших речей, до них починаєш звикати і сприймати як один із сталих архітектурних елементів».

Сергій Кондратюк. «Небо Дикого поля»

Матвій Вайсберг. «Хроніки війни. Маріуполь»

Поліна Кузнєцова. «Київ, зима», із серії «Холод»

«Зима в Києві цього року видалась дуже красива, багато сонця і чистих фарб, покриваючи все небо, літають птахи над парком багатотисячними зграями. Дзвони. В Харкові давно не буває стільки снігу. В Харкові зима суворо-сіра, як і залізобетонна душа цієї фортеці. Цього року в Києві є два життя, коли повітряна тривога і коли її нема, два режими, які змінюються за секунду. От ти женеш дітей у сховище, і от ти вже йдеш у своїх справах. Є плани на світло, є плани на темряву. Такі звички. Зима цього року така тепла і красива, що можна навіть на хвилини піти в забуття. Але більше все ж таки дивишся в екран, ніж в небо. Шукаючи більше правди про цю реальність. Вийшла сфотографувати картину і побачила, що в Києві Байден. З моєї вулиці не видно, але це відбувається десь поряд. Живу в історичному місці в історичний час. Може дозволити собі надію, хоча б на хвилинку?»