По ставленню до місць поховань можна оцінити рівень культури суспільства, його готовність (або неготовність) гідно зберігати пам’ять про предків і передавати її нащадкам. Особливу увагу зазвичай привертають центральні, престижні, скажемо так, кладовища, там широкі алеї, старовинні могили, імена відомих людей, красиві пам’ятники… Такі погости стають центром паломництва, приваблюють екскурсантів, туристів, про них пишуть історичні та художні книжки.
Байковий цвинтар заснований 1833 року, так що цього року у нього «проміжний» ювілей, а незабаром і справжній – 200 років з початку функціонування. На ньому ховали представників різних конфесій, з XIX століття збереглися красиві каплички, склепи, вишукані пам’ятники. У XX столітті з’явилися могили видатних радянських діячів. На цвинтарі лежать знані письменники, актори, музиканти, художники… Нещодавно на Байковому попрощалися зі скульптором і художником Володимиром Мельниченком (1932–2023), який разом із дружиною та співавторкою Адою Рибачук багато років віддав створенню печально знаменитої Стіни пам’яті. Цей некрополь – одне з найвідоміших місць у Києві, до нього мали б ходити люди як на кладовище Пер-Лашез. Але…
Кілька днів тому київська художниця, архітекторка, реставраторка Богдана Чілікіна разом із дочкою відвідала Байкове кладовище – хотіли знайти могили Лесі Українки, Василя Стуса, подивитися старі склепи. Результатом приголомшливої екскурсії став текст, який Богдана написала для «Іншого Києва», – передаємо їй слово.
«Хто ми і який наш шлях? Ці питання біллю встромилися у серце, коли я відвідала Байкове кладовище у Києві. Місце, де поховані видатні діячі України, перебуває в жахливому стані. Склепи, що перетворилися на смітник, несуть загрозу життю, бо фрагменти фасадів просто руйнуються на очах. А ці склепи могли би стати перлинами, прикрасою кладовища.
Могили деяких найкращих представників української культури, таких як Василь Стус, Олекса Тихий та інших людей, які відстоювали нашу незалежність, мову, виглядають як могили скромних пересічних громадян, – одночасно поряд, на основній алеї, пафосно розмістилися радянські генерали. Дуже соромно було читати відгуки польських туристів саме про ці могили.
Такі питання в першу чергу повинні хвилювати владу Києва, яка має фінансово забезпечити функціонування місць пам’яті. Ми з сестрою підготували петиції до Київської міської ради і дуже сподіваємося, що їх приймуть до розглядання. На фоні війни з Росією ми ростимо нове покоління молоді, – але як можна вимагати від них бути патріотичними, свідомими, якщо немає прикладу, немає на що спиратися. Лише через історію та пам’ять, через повагу до минулого можна виростити покоління з гідною самоідентифікацією, без комплексів меншовартості.
Я дуже сподіваюся, що після перемоги ситуація зміниться і патріотизм буде не лише у гаслах про мову та релігію, але проявиться у повазі до людей, котрі змогли зберегти нашу культуру ціною свого життя».
Петиція Богдани Чілікіної прийнята 24 квітня, підписати її можна за посиланням.
