У Національному драматичному театрі ім. Івана Франка прем’єра – «Конотопська відьма» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка у постановці Івана Уривського. І виглядає це все не так, як ви собі уявили.
У театрі послідовно працюють з українською класикою, – на щастя, відшукуючи до неї нові підходи. Зараз у репертуарі, наприклад, «Verba» (постановка Сергія Маслобойщикова за мотивами «Лісової пісні» Лесі Українки), «Безталанна» (реж. Іван Уривський), «Кайдашева сім’я» (реж. Петро Ільченко), «Лимерівна» (реж. Іван Уривський), сакраментальна «Наталка Полтавка» (реж. Олександр Ануров) та інші «маст хев» вистави. Колись на такий репертуар примусово водили школярів та солдатів-строковиків, щоб заповнювати зали, зараз на деякі вистави квитки треба купувати заздалегідь.
«Конотопська відьма», сатирична фантастична повість, була написана Квіткою-Основ’яненком 1833 року за канонами романтичної літератури, на хвилі цікавості етнографією, народною міфологією. Тут є все, що треба: провінційне українське містечко із сільським укладом, страшна посуха, що примушує шукати відьомські кунштики (і потоплення «відьом» – реальна подія, про яку узнав письменник), тупуватий сотник Забрьоха, трікстер писар Пістряк, котрий думав, що найрозумніший, молода красуня, її коханець і, нарешті, досвідчена й хитра жінка, чи то справді відьма, чи просто знавець людської психології.
У постановці Івана Уривського немає того, на що втомлено дивилися колись школярі, – усіх тих плетених тинів, соняшників, вишиванок і червоних шароварів із колоніальним душком. Є лаконічна сценографія, статична фронтальна декорація, у якої, виявляється, безліч можливостей (згадується залізна «шафа» у «Калігулі» того ж Уривського).
Вишукана чорно-біла гамма, придумана Тетяною Овсійчук, художницею-постановницею та художницею по костюмах, неймовірні тіні, які краще видно з верхніх ярусів. Вивірені ритми, динамічна пластика та оригінальне музичне супроводження. Гумор, гротескна гра інколи на межі «капусника», але не за межею.
Три «мойри», спочатку гіпсово-білі, потім по-вдовичому чорні, перетворюють козацьку «кумедію» на давньогрецьку трагедію – про невідворотність покарання, про те, що кордон між світлом і темрявою переходити не варто. І священна корова індоаріїв, яка лізе вперед рогами з темного потойбіччя, теж додає об’єму історії, – а ну як дійсно пролізе і рознесе тут усе вщент?
І ще є гостра актуальність. Адже у Конотопа не тільки смішна назва, але й велика історія. У якій, наприклад, Конотопська битва 1659 року, коли українські козаки розгромили московитів. 2022 року московські полчища знову прийшли до Конотопа і знову були розбиті українським військом. Бо не треба будити відьму.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Національний драматичний театр ім. Івана Франка
