Спогади художниці Ольги Кравченко про Віктора Зарецького – ще одна, невідома, сторінка у життєписі майстра. Сьогодні Ольга Андріївна продовжує мемуари (першу частину яких ми читали на початку лютого) і розповідає про свій знаменитий портрет, значний феномен у «сецесіоні» Зарецького.

…Минуло два роки. Портрет все ще був у майстерні Зарецького. Я його досі не бачила. Мая, друга дружина Віктора Івановича, з якою я потоваришувала, переказала через нашу спільну знайому Женю Балакіну, щоб я забрала портрет, бо Вітя щоразу його підправляє і вона боїться, щоб не зіпсував. І я вирішила забрати. Був 1986 рік. Вдома трішки були незадоволені, бо потрібно було заплатити за портрет 2 тисячі карбованців. У нас таких грошей не було. Однак знайшли.

Я замовила машину і поїхала за портретом у київську майстерню Зарецького. Була вражена побаченим. Віктор Іванович дуже зрадів, сказав, що у сина і невістки дні народження майже в один день і він зможе подарувати ці гроші дітям: «Олю, я не можу брати в тебе великі гроші, бо ти мені портрет не замовляла, але ситуація непроста». Перед цим він вже подарував мені красивий графічний портрет, де я була з бантом на шиї. Цей портрет був найперший, і його вже взяли у раму під скло. В такому стані він зберігається й досі.

Коли я його забирала, художник показав свою роботу, що стояла на антресолях. Це був ніжний бузковий сад. Сказав: «Будеш забирати свій портрет, нагадаєш мені й забереш цю роботу в подарунок». Але пізніше, коли я забирала портрет, чомусь було незручно нагадати. То було велике полотно розміром 80 на 100. Він, мабуть, забув, а я досі шкодую, що не нагадала. Пізніше я дізналася: у них з Маєю була традиція – забираєш портрет і в подарунок отримуєш ще одну роботу автора.

І ось я заношу свій портрет у квартиру. Всі зібралися і коментують. Я ж очам не можу повірити… На мені розкішні прикраси, а сукня в бірюзових квітах. Я стою на тлі екзотичних маків. Ще під час знайомства Віктор Іванович сказав: «Достатньо мені 10 хвилин пройтися з моделлю, і я вже знаю, які квіти їй підійдуть».

Отже, для мене він обрав маки, а для моєї подруги Анни Макаревич – нарциси для майбутнього портрета. Ще буде портрет Людмили Скирди, увінчаний ірисами. А моя донька Наталя – за кілька років – буде зображена на тлі жар-птиці й ніжного пейзажу. Однак повернуся до свого портрета. Обличчя моє було, ніжним, чарівним і магічним. Зарецький досить часто повторював: «Оля, ти мій перший сецесіон».

Пізніше, вже на посмертній виставці художника, мистецтвознавець Дмитро Горбачов зібрав біля себе студентів художньої академії й розповідав про майстерність автора. Про модерн, про образ моделі, про те, що тільки обличчя і руки схожі, а все інше писав за своєю уявою. А я стояла збоку і слухала. Ніхто не звертав на мене увагу, а мені так хотілося, щоб мене помітили. Але хто мене тоді знав?

Повернемося знову до реакції моїх рідних і знайомих. «Руки дуже худі», «дві талії», і те не так, і те не те. Я в розпачі, кажу: «Ви нічого не розумієте! Це шедевр! Колись він буде коштувати 100 тисяч, але я його не продам!» А наступного дня сталася Чорнобильська аварія і за портрет всі забули.

Щоразу під час зустрічі Віктор Іванович казав, як важливо, щоб портрет був у гарній рамі. Але де ж її взяти? Багетних майстерень на той час не було. Зарецький дуже ображався, коли його роботи власник не оформлював. Цікаво, що сказав би він, якби побачив сьогоднішні облатки або взагалі картини без рам. Я взялася за пошуки рами.

Після Чорнобиля була можливість відпочити в будинку творчості. Ось і нам пощастило поїхати з чоловіком в Піцунду, Будинок творчості письменників. Там ми зустріли Юрія Щербака з дружиною Марисею. Тоді в журналі «Юность» вийшов його бестселер про Чорнобильську трагедію. Всі зачитувалися… Також у Піцунді перебував Андрій Крижанівський з дружиною. Надзвичайно харизматичний, з блискучим почуттям гумору, Ігор Малишевський з дружиною, Валерій Гужва з Валентиною Малишко. Мій чоловік із великим задоволенням приєднався до цієї неймовірно веселої компанії. Чоловіки грали в преферанс, а жінки відпочивали в чудовому товаристві. Всі були такі цікаві, природні, без найменшої зірковості. Там я отримала розпачливий лист від Маї Зарецької: у Віктора рак шлунку, вже неоперабельний, залишилося жити сім місяців… Після повернення до Києва, я відразу поїхала провідати Віктора Івановича. Він почувався чудово і нічого не підозрював. Все почалося з жовтяниці. Зробили операцію і тоді лікарі встановили діагноз.

Портрет був закінчений. До Києва почали приїздити комівояжери, художні куратори з-за кордону. Всі, хто цікавився українським мистецтвом… До Зарецького зачастили теж. Одного разу мені захотілося придбати невеличку роботу. Я приготувала 500 карбованців. На те Віктор Іванович відповів, що вже нічого не продає, бо з Лондона приїхав мистецтвознавець і відібрав багато робіт. Я затисла в руці свої карбованці й поклала назад до кишені.

Виставка в Будинку вчених

Якось зателефонував Віктор Іванович і сказав, що йому запропонували виставитися у Будинку вчених – вперше. Чи зможу я привезти свій портрет, запитав. «Так, звісно», – відповіла. На той час я замовила багет, і рама коштувала майже стільки, скільки сам портрет. На той час таке оформлення замовляли для портретів високопоставлених персон та генералів. Як не дивно, в цю раму дуже вписався і мій портрет. Моя подруга Леся Гайворонська, дизайнер з багетного оформлення, дуже наполягала, щоб поміняти раму, але коли побачила її, то погодилася, що міняти непотрібно. А в неї дуже гарний смак, і всі свої роботи я оформлюю з Лесею.

Зарецький забрав у сусіда Козаченка кілька робіт, ще десь назбирав і зробив шикарну експозицію. І в центрі мій портрет! Як хвалився потім: «Олю, ти мій перший сецесіон!» Пізніше він писав уже в цьому стилі. Виставка мала шалений успіх! Щойно вона закінчилася, я замовила машину та й поїхала забирати портрет. Як домовилися, на 14:00. Коли я під’їхала, вже нікого не було. Зарецький забрав усі роботи. Телефоную… Мая взяла трубку: «Олю, приїдь, треба поговорити». Я відразу запідозрила, щось не так… Дуже розхвилювалася і поїхала в Кончу-Озерну…

Продовження буде