У Театрі імені Лесі Українки відбулася прем’єра «Отелло».
Шекспірівські п’єси – це немов «велика п’ятірка» кенійської савани. Як без лева, слона чи носорога не буде справжньої Африки, так без «Гамлета», «Макбета», «Отелло» та інших шедеврів таємничого англійця не буде великого театру. Особливо актуальними вони є сьогодні, коли російська агресія перетворила на мотлох п’єси Чехова, Островського, Грибоєдова та інших авторів, які довго займали значне місце в репертуарі… Символічно, що в ці дні, коли Театр Лесі Українки успішно оновлює репертуар, колишній художній керівник Михайло Резнікович дає ворогам «програмне» інтерв’ю про те, як російську культуру «корчують» в Україні. Ну що ж, Ostrovsky is dead, long live Shakespeare!
Зрозуміло, що до таких знаменитих п’єс і вимоги завищені – доволі страшно дивитися виставу, не хочеться спіймати облизня. Прем’єра «Отелло» 27 квітня почалася з афронту. Глядачі заповнили фоє, але перший дзвінок затримався на пів години (буфет навалу витримав!). Режисер Давид Петросян пояснив затримку тим, що зламався пульт освітлення. Буває, театр великий і складний організм. Щоправда, наступного дня, на другому показі, відбулося те саме, тільки затримка була коротша. Нічим іншим, ніж послідовною руйнацією четвертої стіни, це пояснити неможливо.
Дійсно, від перших хвилин глядачу показують – ми цю стіну ламаємо ось так і ось так, ходимо крізь неї туди й сюди, лазимо й валяємося тут. Очевидно, це відсилання до автентичного шекспірівського театру, хоча інколи трохи натужне. Взагалі елементів того театру, який можна умовно назвати вуличним, у постановці багато: жарти тонкі й товсті, геги, музики прямо на сцені… Але відразу хочеться зізнатися, що заявлений у підназві жанр «казка» залишився незрозумілим. Нормальна така трагедія. Для нашого часу доволі реалістична.
Сценографія та костюми Даниїли Колот заслуговують найвищої оцінки. Сцена і персонажі немовби окутані серпанком – пісочним, пудровим, золотавим, попелястим. Головна метафора стенографічного рішення – корабель.
Спочатку він гордо несе Отелло-переможця, тріумфатора, бойового генерала у розквіті сил, потім горить і хитається, коли доля Отелло починає тріскатися, потім вітрила перетворюються на брудні ганчірки, а палубою ходить смерть. Не надто переконливо виглядає рояль посередині «корабля» (можливо, у культурній Венеції так було заведено?), втім, функціонально його використано чудово.
Що приховувати, значна частина глядачів підуть на «Отелло» тому, що головну роль грає зірка фільму «Памфір» Олександр Яцентюк. Очікування були величезні – у «Памфірі» його чоловіча харизма б’є з екрана. Можливо, в якихось сценах Отелло бракує експресії, тиску, вибачте, рику (поряд – гучний і моторний, кручений Яго). Можливо, Отелло уявлявся не таким м’яким, не з таким спокійним інтелігентним голосом. Втім, від цієї манери гри Отелло викликає ще більше співчуття – він не дикун, що затягнув у хащі й вбив ні за що прекрасну венеційку, а людина чесна, порядна, врівноважена, до нестями закохана – і обдурена зрадником, якому генерал довіряв. Згадується фільм Нолана «Початок», в якому спеціально навчені люди заронюють в голову «жертви» потрібні думки, й потім від них уже неможливо відкараскатися, вони поступово проростають, керують, примушують чинити так, а не інакше. Яго заронює думку про невірність Дездемони й особистість Отелло починає руйнуватися.
Режисер каже, що для нього насамперед ця історія – про втрату довіри. Остання сцена, в якій недавній воїн і спаситель Венеції перестає бути комусь цікавим, щось белькоче, як дурний, – розчулює.
Отелло з його гордовитою поставою й атлетичним тілом, тендітна Дездемона (Ольга Голдис) з нервовою пластикою і тонкими градаціями почуттів, злодіяка і заздрісник Яго (Олександр Форманчук), який із шаленим напором йде до своєї мети знищити генерала, обведений навколо пальця відданий Кассіо (Юрій Дяк), увесь сильний акторський ансамбль під орудою Давида Петросяна, без сумніву, впоралися із суперзавданням – втілити одну з найкращих п’єс Шекспіра.
Такі вистави створюються не на один рік і працюють на репутацію театру, залишається тільки побажати великого успіху. У савані лев – у Києві «Отелло».
Текст: Марина Полякова
Світлини: Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки
