Глобальне потепління триває понад століття, торішній липень побив температурні рекорди, подивимося, що покаже цей рік. Втім, температура не підвищується рівномірно, і в минулому, звісно, були навали спеки, які приносили чимало бід людству. Сьогодні, потерпаючи від 36 градусів у тіні, ми оглядаємо старі київські газети, й бачимо – це ще не спека.
«По всій західній Європі стоїть тепер незвичайна спека, – лякала киян газета «Рада» 19 липня 1911 року. – В Відні, наприклад, за 17 іюля зарегістровано 11 випадків солнечного удару, причім два з них закінчились смертю. В Будепешті п’ять, в Празі 27. Декілька душ і тут померло. В Кракові, Перемишлі й Львові температура в холодку піднімалась до 37 град. Вода в Сяні має 25 град.». По всій Європі, від Лондона до Рима, від Белграда до Клермона панувала жахливо спекотна погода, гинуло збіжжя на полях, зупинялися локомотиви, забір води з колодязів дозувався. Додамо, що на східному узбережжі США того липня майже два тижні стояла температура за сорок, люди божеволіли й вкорочували собі життя. У Києві тим часом життя тривало. Ректор Київського університету просив владу міста закрити тільки-но створений поряд з астрономічною обсерваторією сад «Тріумф» і знести до біса павільйони, бо вони перешкоджають роботі обсерваторії. А на Царській площі (сучасній Європейській) метушився італійський скульптор Етторе Ксіменес, який виграв конкурс на створення пам’ятника імператору Олександру II і волів особисто слідкувати за роботами. Втім, італійцю до спеки було не звикати, та й у Києві його полюбили – вже наступного року він почав роботу над пам’ятником Петру Столипіну.
19 червня 1912 у рубриці «Маленький фельєтон» газети «Рада» було розміщено вірш автора під псевдонімом Вітрогон, який – мабуть, з натури – змальовував апокаліптичне явище – траву, вкриту неживими від спеки студентами.
Гей, чи швидко грім ударить? –
Гнеться тіло од ваги;
Спека жарить, спека парить,
Світ, мов «баня» навкруги.
На долинах, на горбочках
В’яне, хилиться трава;
На траві в цупких сорочках
Мліє молодь нежива;
Зникли, щезли жваві рухи,
Спека силу погаша;
Зімової заверюхи
Прагне стомлена душа.
Ні кохання, ні «зубрьожки»
Вже не ваблять юнаків;
«Води», «студні» та «окрошки»
Пахнуть молоді з шинків.
У червні 1924 року вже «радянський» Київ накрила спека набагато важча, ніж теперішня, адже температура досягала 42 градусів, багато людей отримали сонячні удари, а посіви страждали від посухи, – сповіщала газета «Червоний шлях». 1 червня «Пролетарская правда» інформувала, що в театрі імені Лібкнехта «приведені в дію вентиляційні машини та прилади, що дають можливість значно знижувати температуру всіх приміщень театру, і особливо залу для глядачів. Вчора була проведена проба машин. Температура глядацької зали була знижена до 13 градусів. Надалі, незалежно від спеки, що стоїть, температура в театрі вище цієї норми підійматися не буде», – от таке було кондиціювання сто років тому.
Але турботою про театральну публіку газета не обмежувалася. 22 червня «Пролетарская правда» бідкалася: «Спека вигнала непманів на дачу, а трудівників на Дніпро. Тут їх і очікує небезпека позбутися спеки і зануритися назавжди на гостинне, прохолодне дніпровське дно». Трудящі люди гинули кожного дня, а рішення проблеми доволі просте, вважав автор статті Г. Повховцев: «Запропонувати човнярам не перевантажувати човни, зобов’язати командирів пароплавів йти під Києвом в районі пляжу малим ходом, негайно відремонтувати й додати рятувальних човнів і матросів, завести рятувальний мотор для виїздів на далекі відстані (до мостів, затонів та ін.), строго обмежити територію лівого і правого берегів Дніпра для купання, мілкішу та без ям».
Втім, у київську спеку відбувалися прикрі події, які стосувалися не тільки окремих людей, а й усієї громади, ба більше, нації.
27 липня 1912 року у «Раді», знов-таки у рубриці «Маленький фельєтон» було надруковано статтю «Спека» з підзаголовком «Липнева философія». Епіграфом стали слова «Жара на меня не дѣйствуетъ» Володимира Іозефі, гласного Київської Думи. Автор під псевдонімом Провінціал – немов цитуючи фільм Ульриха Зайдля «Собача спека» (2001), у якому австрійські обивателі божеволіють від задухи, – змальовує широку картину сказу бацил, звірів, людей: «літня спека несе нам і поширення пошести самострат, і збільшення травматичних шкод, і запопадливість та завзяття злодюг і хуліганів, і нахил обивателя до ексцесів…» От навіть у голові Володимира Германовича Іозефі оселилася «бацила робити капости». Що ж за капость придумав для Києва пан Іозефі? Лобіював, як зараз кажуть, зведення цирку Труці (або ж Труцці – на честь засновника, італійця Жижетто Труцці) біля Троїцької церкви й Троїцького народного дому (тепер у ньому Київський національний академічний театр оперети).
На думку Провінціала, «збудувати балаган поруч з театром – так само незвичайно, як поруч із церквою». Для автора це був напад на українську спільноту Києва, на національну свідомість: «Нехай будує поруч з театром грамотности. От утнемо штуку хахлам! Хо-хо-хо!.. А-а-ав ав!.. – регоче й зараз же позіхає гласний», «Нехай хахли попокрутять носами. Це їм не Хахландія, а… Іозефія? Хо-хо-хо!.. ха-ха-ха!.. Я ще як був сельським адміністратором, то дався хахлам у-знаки. Було де-небудь на селі почнуть парубки й дівчата хахлацької пісні, а я їм наказ: не дозволяю, – або “Березу”, або – мовчок!» – згадував Провінціал здобутки Володимира Іозефі на ниві русифікації. І це не перебільшення, Іозефі вважав себе росіянином і балотувався в Думу у складі «Внепартийного блока русских избирателей Киевской губернии».
Імперія – царська, більшовицька – перемогла. І територія спротиву звузилася – от хоча б до розмірів футбольного поля. 18 червня 1979 року (розповідала «Спортивна газета») київське «Динамо» обіграло московське «Торпедо» з рахунком 2:0 – попри спеку. До фіналу йшли важко, «динамівські атаки часто захлиналися. Вони розвивалися занадто повільно, але це можна зрозуміти, у 30-градусну спеку довго швидко не побігаєш», але «коли спека перестала так дошкуляти футболістам, напруження в штрафному майданчику Чанова зросло», голи забили Веремієв і Слободян.
Текст: Марина Полякова
Зображення з відкритих джерел
