Жовтень у сфері української міської скульптури приніс дві резонансні події – встановлення пам’ятника князю Ярославу Мудрому в Сумах та композиції «Протистояння» в Києві. Навколо них вибухнули палкі суперечки, наповнені гумором, обуренням, яскравими порівняннями та голосними запитаннями.
Автор сумського Ярослава – скульптор Руслан Торяник. Дуже хотілося знайти інформацію про нього, прочитати його особисту думку про цю роботу, подивитися попередній здобуток та зрозуміти, чим був мотивований вибір пропорцій постаті Ярослава, його пози, оточення… На жаль, інтернет не знає Руслана Торяника, на тому й зупинимо мистецтвознавчі роздуми. Якщо говорити про реакцію публіки, то скульптуру різко не прийняли та багато чого дотепного про неї сказали.
Але, здавалося б, «Протистояння», створене Олексієм Золотарьовим, це зовсім, зовсім інше! Автор – 34-річний скульптор, має професійну освіту, свідомо підходить до роботи, рефлексує, обґрунтовує, спілкується з публікою. Київ вже бачив його твори – «Рух супрематизму» біля метро «Шулявська» та «Грушу» біля метро «Позняки». Проєкт «Протистояння» переміг у конкурсі «Ціна свободи» до п’ятої річниці Майдану, який проводив Український кризовий медіацентр. Тобто ми маємо професійного майстра й експертну оцінку. Але публіка знову проти!
«Сферический паук в вакууме за миг до взрыва».
«Убрать уродство. Если не рука (мається на увазі арт-об’єкт «Синя рука. – InKyiv), то еще очередной шедевр, Господи! Прости ненормальных».
«Вы уверены, что ЭТО образ свободы, а не эмблема Института ядерной физики?»
«Если эта противолодочная мина что-то символизирует, то я уж слов не подберу. Тоскливый и унылый образец красоты».
«Действительно, похоже на мину. На самом деле – фигня какая-то. Неужели ничего красивого не было. Почему именно этого скульптора выбрали?»
Ну і так далі. Зрозуміло, що сучасна скульптура – така галузь, в якій дійсно важко чекати порозуміння з боку широкого загалу. Ба більше, якби на вибір киянам дали пам’ятник Ярославу та «Протистояння», переміг би Ярослав. Він викликає сміх, але він ясний, він наративний, до нього можна пригнати шестикласників і розповісти їм про Київську Русь (осі вам книга, ось меч, ось Софія), а потім повести у клас писати твір. Ключове слово «красиво» ми бачимо в останньому коментарі – «неужели ничего красивого не было?». Красота – це те, про що можна написати твір, нас так вчили, ми всі писали в школі твори по картинах: «Фашист пролетів», «Ранок у сосновому лісі», «Три богатирі». Жодний вчитель не візьметься вербалізувати «Протистояння». Для сприймання модерного мистецтва (якому вже понад сто років), для виваженої розмови про нього не мають словника не тільки «прості» люди, але часто й професіонали. Це та німота, яка проривається обуренням: «павук!», «вірус!», «міна!».
«Работа хорошая, но стоит неудачно: место выбрали не подходящее для нее».
На самому початку бульвару Шевченка, де колись стояв пам’ятник Леніну і здавалося, що це – назавжди, зараз так би мовити порожнє місце, або місце для тимчасових пам’ятників. Тобто нагадування, що нічого в цій площині вже не буде «назавжди». До «Протистояння» там гостювала «Синя рука» румунського скульптора Богдана Раци, символ дружби та діалогу, яка була дотепною, але називалася «скандальною». «Протистояння» – пишуть ЗМІ – являє собою символ відмови від радянського минулого. Здається, тут інше. Якщо вже за гамбурзьким рахунком, то от у Кривому Розі на постамент пам’ятника Артему вмостили величезного князя Володимира – оце сильно, оце відкараскалися від радянського минулого! Палка суперечка навколо «Протистояння», неготовність його приймати як міський об’єкт, невміння прочитати асоціації, які вкладав автор, взагалі відсутність навички сприймання сучасної скульптури – це маркери не того, як далеко ми втекли від радянського минулого, а того, наскільки глибоко ми в нього вросли. І як нам важко з ним прощатися.
Ми ще не відчуваємо місто як поле різних (рівних) можливостей для висловлювань, серед яких немає нелегітимних: якщо Спілка художників робить виставку, це ще не є знаком якості, якщо сучасний майстер створив скульптуру, це привід для обговорення, а не для таврування.
Ми подорожуємо світом і бачимо міські скульптури, графіті, інші об’єкти, можемо їх порівняти з тими, що з’являються в українському просторі. В нас є надія, бо Київ почав ставити сучасні арт-об’єкти: «Рідкісний птах» Олексія Владимирова, «Бабки» Ганни Кисельової (які вдячні містяни регулярно руйнують), «Дощ» Назара Білика, «Єдність» Микити та Єгора Зігур… Цього мало, але буде більше, щось, можливо, невдало, щось неперевершено.
Ну а щодо скульптури «Протистояння»… Не варто її боятися. По-перше, вона зовсім не зарозуміла. Куля, ідеальна фігура, беззахисна як чиста мрія, яку пробивають страшні, тоталітарні металеві скоби; внутрішня напруга, яку стримують зовнішні ворожі сили, – це доволі простий образ. Можливо, навіть дуже простий для сучасної художньої мови. А по-друге, як написав художник Олександр Ройтбурд, захищаючи «Протистояння» від нападів, це не назавжди:
«Хочу вас обрадовать, это не на века. Она простоит несколько месяцев и уедет кататься. Она будет отлично смотреться на улицах и площадях любого нормального европейского города. Я мечтаю, чтобы она погостила в Одессе. Где-то рядом с нашим музеем».
Текст: Марина Полякова
